Амазонка. Киiв–Соловки (збiрник)

Валентин Лукич Чемерис

Історiя Украiни в романах

Нова книжка Валентина Чемериса присвячена поетам ХХ столiття, iмена яких стали символами великоi жертовноi любовi до Украiни, незламностi духу, правди й боротьби.

Що спонукало Олену Телiгу, героiню повiстi «Амазонка», вишукану красуню-аристократку, не менш прекрасну поетесу, яку називали новiтньою Лесею Украiнкою, ступити на кривавий шлях боротьби за визволення Батькiвщини? Письменник зображуе жiнку, що вмiе i страждати, i радiти, i бути нiжною, але коли перед нею ворог – стае хороброю та незламною. Такою й зустрiла Олена свою смерть у горезвiсному Бабиному Яру в Киевi в лютому1942 року, де ii, патрiотку, члена ОУН, розстрiляли нiмецькi фашисти.

Про трагiчну долю чотирьох поетiв: Крушельницьких – батька Антона й сина Івана, та Вороних – батька Миколу й сина Марка, про iхне життя, творчiсть, любов i загибель пiд час сталiнського «Великого терору» 1930-х рокiв читач дiзнаеться з роману-есе «Киiв – Соловки».

Валентин Лукич Чемерис

Амазонка

Киiв – Соловки

© В. Л. Чемерис, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006

Амазонка

Повiсть iз життя Оленки Шовгеновоi, яка стала Оленою Телiгою

Амазонки…

Так, так, вони, незбагненнi ось уже чи не тисячу лiт. У грецькiй мiфологii – жiнки-войовницi, жiнки-вершницi. (На всяк випадок: озброенi!)

Або ще амазонки – войовничий народ, що складався лише з… жiнок. Із самих лише жiнок. Ну й греки! Такому «народовi» можна лише поспiвчувати – що без чоловiкiв. (Як, мiж iншим, i чоловiкам, якщо такi – не доведи Господи, – чомусь опиняться без жiнок!)

В Украiнi – це чарiвна жiнка, яка присвятила чоловiкам найпоетичнiшi рядки, поетеса i…

І – войовниця. Як i годиться бути амазонцi.

Все свое коротке – амазонки рано гинуть, бо – жертовнi – наша украiнська Амазонка, про яку далi пiде мова, провела на невидимому бойовому конi – боронила рiдну Украiну. І загинула, як i належить гинути амазонцi – на переднiй лiнii боротьби.

Хотiла йти «крiзь сiчнi в теплi квiтнi», «крiзь бiль розлук у радiсть стрiч…»

А довелося йти крiзь лютий Лютий. «Вiтри вiють безперестанку. – Пише з Киева в останньому листi. – Мороз такий, що всi ми ходимо, як святi Миколи або снiговi баби… Замерзае вода у водопроводi, зi свiтлом все роблять рiзнi експерименти… Пальта в нас всiх неймовiрно легкi… Одним словом: „снiг i вiтри над моею вiтчизною“. Але за цим снiгом i вiтрами вiдчуваеться вже i яскраве сонце i зелена весна… Дожити б…»

Саме цiеi Весни i цього Сонця вже не побачила. Бо сама собi вибрала – i напророчила – таку смерть.

І в павутиннi перехресних барв

Я палко мрiю до самого рання,

Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання…

Пролог

Вона була така весняна…

Розцвiтають кущi ясмину,

Грае сонце в височинi:

Чи зустрiну, чи не зустрiну?

Чи побачу тебе, чи нi?

І куди б скерувати кроки,

Щоб тебе я могла знайти?

Тiльки бачу – iде високий,

Приглядаюсь, чи то ж не ти…

І не вiтряно, i не хмарно, —

Все заповнить весняний смiх!

Цiлий день я проброджу марно,

Не зустрiвши очей твоiх.

Та зате серед ночi, любий,

В весняному мойому снi, —

Поцiлуеш моi ти губи

І щось нiжне шепнеш менi…

Першою з ii опублiкованих поезiй i стала поезiя «Розцвiтають кущi ясмину…». Вона з’явилася в «Лiтературно-науковому вiснику» Дмитра Донцова у 1928 роцi, коли авторцi вже виповнилось двадцять два роки – юна поетеса довго не давала до друку своi творiння, аж доки друзi без ii згоди не вiдiслали потай поезii до редакцii журналу, де вони вiдразу ж – на превеликий подив авторки – й з’явилися.

Ім’я iй було дане Олена.

Вважаеться, що це iм’я – Олена – вiд грецького iменi Helena. А Helena вiд hele – сонячне свiтло.

Або вiд helene – смолоскип.

А в цих двох словах – сонячне свiтло, смолоскип – вся вона.

Бо й була такою для свiту, для людства – сонячним свiтлом (вiд того, що вона прийшла до роду людського, на планетi Земля стало бiльше сонячного свiтла). І смолоскипом вела рiд людський крiзь темряву ночi до свiтла. І згорiла, як згорае смолоскип,