Земля людей (збiрник)

Антуан де Сент-Екзюперi

«Земля людей» – найвiдомiший пiсля «Маленького принца» твiр Антуана де Сент-Екзюперi. Це – збiрка невигаданих епiзодiв з життя автора, спогадiв, роздумiв. Тема та ж сама – люди, iх праця, що перетворюе землю, iх стосунки, iх думки i цивiлiзацiя.

У 1939 роцi твiр вiдзначено великою премiею роману Французькоi академii.

До книжки також увiйшов роман «Военний пiлот» та повiсть «Нiчний полiт».

Антуан де Сент-Екзюперi

Земля людей

© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2017

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

Земля людей

Анрi Гiйомб, мiй товаришу, тобi я присвячую цю книжку

Земля лiпше за книжки навчае нас про себе самих, бо вона опираеться нам. Людина пiзнае себе, примiряючись до перешкод. А щоб долати iх, людинi потрiбне знаряддя. Потрiбен рубанок чи плуг. Обробляючи землю, селянин потроху виривае у природи деякi з ii таемниць, а iстини, що вiн добувае у такий спосiб, е цiлосвiтнiми. Так само лiтак – знаряддя повiтряних шляхiв – приводить людину до всiх одвiчних питань.

У мене досi перед очима стоiть морок того першого нiчного польоту в Аргентину, коли тiльки обрiднi вогники, розсипанi по рiвнинi, блимали замiсть зiрок.

І кожен вогник в океанi мороку позначав диво людського духу. Там, при тому вогнищi, хтось читае чи розмiрковуе, чи веде щиру розмову. А при цьому, iншому, можливо, хтось лине думкою у Всесвiт i вираховуе вiдстань до туманностi Андромеди. А там кохаються. І всi тi вогники по всiй долинi вимагають живлення. Усi, аж до найскромнiших, якi свiтять поетовi, вчителевi, теслi. А серед тих живих зiрок, скiльки ще зачинених вiкон, скiльки згаслих зiрок, скiльки поснулих людей…

Гарно було б нам обмiнятися звiстками. Гарно було б догукатись до котрогось iз тих вогнищ, розсiяних по всiй рiвнинi.

Роздiл І

Лiнiя

Було то 1926 року. Я щойно прийшов молодим пiлотом у компанiю Латекоер, яка ранiше за Аеропосталь та Ер-Франс налагодила лiнiю сполучення Тулуза – Дакар. Там я навчався свого ремесла. Так само, як решта моiх товаришiв, я вiдбував належне новачковi стажування, щоб, зрештою, заслужити честь називатись поштовим. Пробнi польоти, рейси Тулуза – Перпiньян, нуднi лекцii з метеорологii в глибинi промерзлого ангара. Острах навiювали нам незнанi iще гори Іспанii, шанобу – пiлоти-бувальцi.

Тих бувальцiв ми зустрiчали в ресторанi. Насупленi, дещо вiдстороненi, вони, з поблажливою зверхнiстю, давали нам поради. І коли хто-небудь iз них, повернувшись з Алiканте чи Касабланки, приходив пiзнiше за решту, у просякнутiй дощем шкiрянцi, i хтось iз нас несмiливо розпитував про полiт, лаконiчнi вiдповiдi ветерана того грозового дня створювали в нашiй уявi сповнений пастками i небезпеками казковий свiт, де несподiвано виринають прямовиснi скелi, а буревii здатнi виривати з корiнням кедри. Чорнi дракони охороняють вхiд у долину, а над гiрськими хребтами спалахують корони блискавок. Бувальцi вмiло пiдживлювали нашу до них повагу. Але часом хто-небудь з них здобував собi також вiчну шану, не повернувшись з чергового польоту.

Пригадую одне повернення Бюрi, який згодом таки розбився у Корб’ерах. Той старий пiлот пiдсiв до нашого столу i iв голосно плямкаючи, але нi слова не промовляючи, зсутулений вiд утоми. Був то вечiр наприкiнцi одного з тих непогожих днiв, коли на всiй лiнii, вiд краю до краю, небо наскрiзь гниле, i пiлотовi здаеться, гори гойдаються у бруднiй пiнi, як тi корабельнi гармати, що у давнiшi часи зривалися з ланцюгiв, у шторм, i трощили палубу. Довго дивлячись на Бюрi, я ковтнув слину i таки зважився запитати у нього, чи важкий був рейс. Бюрi не почув; наморщивши лоба, вiн схилився над своею тарiлкою. На вiдкритих лiтаках, в негоду, пiлот визирав з-за вiтрового скла, щоб лiпше бачити, i ляпаси вiтру ще довго потiм вiддзвонювали йому у вухах. Зрештою, Бюрi звiв голову, наче почув мене, прийшов до тями, i голосно розреготався. Його смiх викликав у мене захват, оскiльки Бюрi смiявся нечасто, i той несподiваний регiт осяяв його втому. Вiн не став розводитись про свою звитягу, а мовчки жував собi далi. Але в монотоннiй атмосферi ресторану, серед клеркiв, що