Етюд у багряних тонах

Артур Конан Дойл

Істини

До книжки вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) увiйшли двi повiстi – «Етюд у багряних тонах» (1887) та «Знак чотирьох» (1890). Перша з них вiдкривае цикл творiв про знаменитого сищика Шерлока Голмса та його компаньйона доктора Ватсона, – це жалiслива iсторiя кохання i помсти, що завершилася кiлькома вбивствами у Лондонi, якi завели у глухий кут полiцiю. У повiстi «Знак чотирьох» Голмс i Ватсон займаються розслiдуванням справи бiдноi дiвчини Мерi Морстон, яка раптом виявилася багатою спадкоемицею, однак ненадовго.

Артур Конан Дойл

Етюд у багряних тонах

Етюд у багрових тонах

Частина I

Зi спогадiв доктора Джона Г. Ватсона, вiдставного вiйськового хiрурга

Роздiл I

Мiстер Шерлок Голмс

1878 року я закiнчив Лондонський унiверситет, отримав ступiнь доктора й одразу ж подався в Нетлi, де пройшов спецiальний курс вiйськових хiрургiв. Пiсля завершення навчання мене призначили асистентом хiрурга в П’ятий Нортумберлендський стрiлецький полк. У той час вiн перебував у Індii, i не встиг я до нього дiстатися, як вибухнула Друга англо-афганська вiйна. Прибувши до Бомбея, я дiзнався, що мiй полк форсував перевал i просунувся далеко в глиб ворожоi територii. Разом з iншими офiцерами, котрi потрапили у таке ж становище, я вирушив услiд за своiм пiдроздiлом. Менi вдалося щасливо дiстатися в Кандагар, де я нарештi виявив свiй полк i негайно ж узявся до виконання нових обов’язкiв.

Багатьом ця кампанiя принесла славу та пiдвищення звання, менi ж не дiсталося нiчого, окрiм невдач i нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, iз яким я брав участь у злощаснiй битвi при Майвандi. Рушнична куля влучила в мое плече, роздробила кiстку та зачепила артерiю пiд ключицею. Найiмовiрнiше я потрапив би в руки нещадних газi[1 - Газi – фанатик-мусульманин], якби не вiдданiсть i мужнiсть мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довiз до англiйського вiйська.

Стомленого вiд болю та знесиленого через тривалi поневiряння, мене разом iз безлiччю iнших поранених мученикiв вiдправили потягом у головний шпиталь у Пешаварi. Там я почав поступово одужувати й уже настiльки змiцнiв, що мiг пересуватися палатою та навiть виходити на веранду, щоб трошки погрiтися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших iндiйських колонiй. Кiлька мiсяцiв мене вважали майже безнадiйним, i, нарештi одужавши, я ледве тримався на ногах вiд ослаблення та виснаження, отож лiкарi вирiшили, що мене треба негайно вiдправити до Англii. Я вiдплив на вiйськовому кораблi «Оронтес» i через мiсяць зiйшов на пристанi в Плiмутi з украй пiдiрваним здоров’ям i дозволом по-батькiвськи турботливого уряду вiдновити його впродовж дев’яти мiсяцiв.

В Англii у мене не було нi близьких друзiв, нi родини, й я був вiльний, як вiтер, точнiше, як людина, котрiй доведеться жити на одинадцять шилiнгiв i шiсть пенсiв на день. За таких обставин я, зрозумiло, прагнув до Лондона, цiеi величезноi стiчноi канави, куди неодмiнно потрапляють ледарi та лiнюхи з усiеi iмперii. У Лондонi я певний час жив у готелi на Стрендi й вiв незатишне та безглузде iснування, витрачаючи значно бiльше грошей, нiж годилося б. Нарештi мое фiнансове становище стало настiльки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втiкати зi столицi та вiддалитися в сiльську мiсцину, або негайно змiнити спосiб життя. Обравши останне, для початку я вирiшив залишити готель i знайти собi якесь невибагливе та недороге житло.

Одного дня, остаточно вирiшивши зробити це, я стояв у барi «Критерiон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу.

Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонськiй лiкарнi. Як приемно самотнiй людинi раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишнi часи ми iз Стемфордом нiколи особливо не товаришували, але зараз я вiтав його майже захоплено, та й вiн також, мабуть, був радий мене бачити. Вiд надмiру почуттiв я запросив його поснiдати зi мною, i ми вiдразу ж узяли кеб i поiхали в Голборн.

– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з