Пригоди Гекльберрi Фiнна

Марк Твен

Марк Твен (справжне iм’я Семюел Ленгхорн Клеменс; 1835–1910) – видатний американський письменник, журналiст i громадський дiяч. Вiн працював у безлiчi жанрiв – реалiзм, романтизм, гумор, сатира, фiлософська фантастика, публiцистика, створивши чимало чудових творiв, таких як «Пригоди Тома Сойера», «Принц i жебрак», «Жанна Д’Арк», «Янкi з Коннектикуту при дворi короля Артура» та iнших.

«Пригоди Гекльберрi Фiнна» – це продовження книги «Пригоди Тома Сойера». Головний герой – колишнiй безпритульний, бешкетник Гекльберрi Фiнн – вiдчайдушно не бажае жити за «домашнiми» правилами: ходити до школи, носити пристойний одяг i взагалi поводити себе чемно. Вiн тiкае з гостинноi родини вдови Дуглас, де жив, назустрiч свободi, небезпекам i справжнiм вчинкам. І звичайно, жодна пригода не обiйдеться без участi приятеля Гека – Тома…

Марк Твен

Пригоди Гекльберрi Фiнна

Застереження

Проти осiб, що намагатимуться вiдшукати в цiй розповiдi якiсь потаемнi мотиви, буде порушено судову справу; осiб, що намагатимуться видобути з цього твору якусь мораль, буде покарано засланням; а за намагання вiдшукати в ньому прихований змiст винуватих буде розстрiляно.

    За наказом автора

    Генерал-губернатором

    Начальником артилерii

Пояснення

У цiй книжцi використано кiлька дiалектiв, а саме: негритянський дiалект штату Мiссурi, найрiзкiшу форму за-кутнього пiвденно-захiдного дiалекту, дiалект Пайк-Каунтi, а також чотири трохи пом’якшенi вiдмiни цiеi останньоi говiрки. Вiдтiнки говiрки вiдбиралися не наослiп i не наздогад, а, навпаки, дуже ретельно, пiд пильним керiвництвом, пiдсиленим ще й моею особистою обiзнанiстю з усiма цими мовними формами.

Я подаю це пояснення з тiеi причини, що без нього багато хто з читачiв уявив би собi, що всi моi дiйовi особи намагаються, розмовляючи, наслiдувати одне одного, але досягти iм цього аж нiяк не щастить.

    Автор

Роздiл І

Ви нiчогiсiнько про мене не знаете, коли не прочитали книжки, що називаеться «Пригоди Тома Сойера»; а втiм – дарма. Книжку ту написав Марк Твен, i часто-густо вiн казав у нiй правду. Траплялося, iнколи прибрiхував, та здебiльшого казав правду. Але то байдуже. Я ще не стрiчав таких людей, якi нiколи не брехали, за винятком, звiсно, тiтки Поллi або вдови, та ще, може, Мерi. Саме про тiтку Поллi – Томову тiтку Поллi, – та про Мерi, та ще про Дугласову вдову найбiльше й розповiдаеться в отiй книжцi; загалом книжка правдива, хоча там трохи й прибрехано, як я вже казав.

А закiнчуеться та книжка ось як: ми з Томом знайшли грошi, що iх розбiйники переховували в печерi, й розбагатiли. Кожному з нас припало по шiсть тисяч доларiв – i все золотом. Ото була купа грошви, аж голова йшла обертом. А суддя Тетчер узяв та й поклав тi грошi в банк, на вiдсотки, i тодi ми щодня мали по долару кожен, i так цiлий рiк, – хтозна, що його й робити з такою силою грошей. Дугласова ж удова прийняла мене за сина i взялася виховувати, але я мало не пропав, сидячи невилазно в хатi; а до того ж удова так допiкала менi отими своiми порядками та добрими звичаями, що я далi терпiти не змiг i дав драла. Натягнув знову свое лахмiття, залiз у ту саму стару бочку з-пiд цукру й живу собi, вiльний i щасливий. Але Том Сойер вистежив мене i сказав, що набирае ватагу розбiйникiв; вiн пообiцяв i мене прийняти, якщо я повернуся до вдови i надалi поводитимуся пристойно. Ну, я й повернувся.

Вдова розрюмсалася надi мною, називала заблуканим ягням i ще по-всякому, проте, звiсно, й гадки не мала образити мене. Вона знову вдягла мене в нове вбрання, i я знай упрiвав цiлi днi та ходив, наче зв’язаний. Ну, а далi все повернулося на старе. Вдова бемкала у дзвона до вечерi, i боронь Боже спiзнитися. Та ще й таке: хоч i сiв до столу, а вiдразу не смiй братися до iжi, мусиш чекати, доки вдова, нахиливши голову, побуркотить трохи над стравами, хоча страви були як страви, нiчого поганого про них не скажеш, хiба те, що кожну зварено окремо. Нема у свiтi смачнiшого як назбираеш в одну посудину всiляких недоiдкiв! Було перемiшаеш iх добренько, вони сiк повипускають i самi плигають у рот!

По вечерi вона