Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Марiя Конопницька

Видання з паралельним текстом

Марiя Конопницька (1842–1910) – польська письменниця, поет, новелiст, лiтературний критик i публiцист, автор творiв для дiтей i юнацтва. Цi твори не втратили популярностi донинi, особливо казка «Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю», яка перекладена багатьма мовами та неодноразово перевидавалася.

Ця казкова повiсть складаеться з безлiчi рiзних iсторiй, що вiдбуваються з чарiвними iстотами – краснолюдками, якi, перезимувавши у своему пiдземному царствi, навеснi пiднялися на поверхню. Вони охоче спiлкуються з дiтьми, бо тiльки тi можуть iх бачити. А щодо дорослих, то, як i у кожнiй казцi, допомогу отримують лише добрi та працьовитi, а жадiбнi та злi бувають покаранi. Так, краснолюдки змогли зробити бiдного селянина багатим а його дiтей здоровими i сильними, а ще допомогли сирiтцi Марисi знайти родину. І тiльки закiнчивши всi справи, вони повертаються до свого пiдземного царства.

Марiя Конопницька

Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю

Чи це казка, чи не казка,

Ви, як хочете, гадайте.

Краснолюдки е на свiтi —

Я кажу вам. Так i знайте!

Цей народ – така дрiбнота,

Як насiння гарбузове.

Може в нянi те спитати,

Хто не вiрить нам на слово.

Чи то в горах, чи то в ямцi,

А чи десь там на задвiрку —

Позалазять цi малята

В мишачу найменшу нiрку.

Пiд порогом чи пiд пiччю,

Їх зустрiти можна всюди:

Скрiзь пролiзуть i скрiзь пройдуть,

Хоча iх й не бачать люди.

Часом котрийсь шкварку вхопить,

Чи до цукру добереться,

Чи кришками поласуе,

Молочка з горшка нап’еться.

Або часом на конюшнi

Заплiтае коням гриви.

Часом дiткам править казку…

От так чудо! От так диво!

І куди не пробереться,

Непомiтно, як тiнь, тихо,

Не вiдiб’ешся вiд нього,

Ой i спритне ж оце лихо!

* * *

Врештi, вiрить – ваша справа,

Казку чи хвалiть, чи лайте!

Чи е краснолюдки в свiтi —

Ви у нянi поспитайте.

Як придворний лiтописець короля Блистека розпiзнавав весну

I

Зима була така тяжка i довга, що милостивий Блистек, король краснолюдкiв, аж примерз до свого трону. Його сива голова вiд iнею стала срiбною, з бороди звисали льодянi бурульки, наiженi ожеледдю брови стали грiзними i суворими; в коронi, замiсть перлiв, iскрились краплi замерзлоi роси, а пара з вiддиху осiдала снiгом на кришталевих стiнах його скельноi печери. Вiрнi пiдданi короля, жвавi краснолюдки, закутувалися, як могли, у своi червонi опанчi та великi ковпаки. Багато з них поробили собi жупанцi з коричневого i зеленого моху, зiбраного в лiсi ще восени, з шишок, з деревноi губки, з бiлячого пуху i навiть iз пiр’я, яке погубили птахи, вiдлiтаючи за море.

Але король Блистек не мiг одягатись так убого i так просто. Взимку i влiтку вiн мусив носити багряницю, яка з давнiх-давен служила королям краснолюдкiв i була вже така витерта, що аж вiтер свистiв крiзь неi. Навiть новою багряниця не була надто теплою, бо, виткана з пряжi тих червоних павучкiв, що навеснi по грядках снуються, була така тоненька, як маковий листочок.

Тож сердега король увесь дрижав, раз у раз хукаючи в руки, якi так закостенiли, що й скiпетра вже не мiг утримати.

У кришталевому палацi, як вiдомо, вогню розпалювати не можна, бо все потрiскалося б – i пiдлога, i стiни.

Тому король Блистек грiвся свiтлом золота i срiбла, полум’ям брильянтiв – великих, як яйця жайворонкiв, райдугами, що iх запалював промiнь денного свiтла на кришталевих стiнах тронного залу, грiвся iскрами, що сипались з довгих мечiв, якими вимахували бравi краснолюдки не лише тому, що зроду були хоробрi, а й щоб зiгрiтися. Але ж вiд цього всього тепла було дуже мало, так мало, що бiдний старий король аж цокотiв зубами, якi ще залишилися в нього, i з величезним нетерпiнням очiкував весни.

– Свiтлячку!.. – звернувся вiн до одного з придворних, – слуго вiрний! Виглянь на свiт, чи не йде весна.

А Свiтлячок покiрно вiдповiдае:

– Пане володарю! Ще не час для мене, поки не почне зеленiти кропива пiд селянським плотом