Орлеанська дiва

Вольтер

Істини

«Орлеанська дiва» – сатирична пародiйна поема видатного французького письменника, iсторика, публiциста, просвiтителя Вольтера (справжне iм’я – Марi Франсуа Аруе; 1694–1778), в якiй подii життя нацiональноi героiнi (тодi ще не канонiзованоi святоi) Жанни д’Арк представленi в бурлескному жанрi. Проте вiстря сатири письменника в поемi скеровано не проти самоi Жанни, а проти ii нестерпно фальшивого церковного культу. Видана анонiмно, «Орлеанська дiва» стала одним з найпопулярнiших непiдцензурних творiв Вольтера й здобула популярнiсть i за межами Францii як зразок скептично-iронiчного «вiльнодумства» XVIII столiття.

Вольтер

Орлеанська дiва

Вiд перекладача

Вольтер (Франсуа Марi Аруе), французький просвiтитель XVIII ст., здобув собi за свого довгого життя (1694–1788) славу, якою мiг би похвалитись рiдко котрий iз великих письменникiв. Досить пригадати кiлька фактiв: твiр його «Фiлософськi листи» спалено за вiльнолюбнi iдеi рукою ката; його ув’язнювано в Бастилii, його вислано раз i вдруге – вдруге на все життя – iз Францii; вiн удостоiвся переслiдувань французького королiвського уряду i католицькоi церкви, зненавистi прусського короля Фрiдрiха II i – правда, пiзнiше, по смертi письменника – росiйськоi царицi Катерини II; повернувшись, пiсля смертi Людовiка XV, до Парижа (що йому було офiцiально заборонено назавжди), вiн мав там таку захоплену зустрiч, що iнакше, як трiумфом переможця, ii не можна назвати. У французькому театрi на честь його було влаштовано почесну виставу – iшла його трагедiя «Ірена»; на сценi бюст Вольтера, який сам сидiв у ложi серед паризьких красунь, увiнчано лаврами – i всi присутнi встали, влаштувавши славетному стариковi овацiю…

Незабаром пiсля цього трiумфу сильний ще духом, але немiчний тiлом Вольтер упокоiвся. І хоч вiн нiби покаявся перед смертю в грiхах своiх проти католицькоi церкви, але духовенство вiдмовилось ховати його за церковним обрядом. Останки письменника були похованi без усякоi церковноi пишноти в провiнцii Шампанi. А пiд час французькоi буржуазноi революцii прах його за постановою Нацiональних зборiв був урочисто перенесений до Пантеону, мiсця вiчного упокоення найвизначнiших державних дiячiв та великих людей Францii. Тепер нема й слiдiв тодiшньоi його гробницi. Гадають, що в той час, коли запанувала у Францii реакцiя (1814 р.), вороги Вольтера, яким не давала спокою слава великого письменника й борця i пiсля його смертi, знищили ту гробницю разом iз тлiном, що в нiй мiстився. Чи це ж не слава?

Слава не залишала його й пiсля того, як вiн зiйшов у домовину: Гете, Пушкiн, Мiцкевич високо цiнували його твори, Радiщев заявив, що Вольтер належить до тих письменникiв, яких людство буде читати, поки житиме. Герцен сказав, що смiх Вольтера знищив бiльше, нiж плач Руссо. Достоевський мрiяв написати «Росiйського Кандiда» (Кандiд – герой однойменного роману Вольтера).

Були, правда, i смiшнi, й огиднi сторони в тiй славi: згадаймо росiйських «вольтер’янцiв», помiщикiв, що, сидячи у вигiдних «вольтерiвських» крiслах, залюбки читали твори знаменитого «фернейського вiльнодумця», – а вiдiрвавшись од книжки, давали розпорядження «провчити на конюшнi» якого-небудь там Карпа чи Сидора…

Але важливо, що творчiсть самого Вольтера, далекого вiд будь-яких революцiйних настроiв, разом з творчiстю iнших французьких енциклопедистiв, разом iз творчiстю Руссо, з яким у Вольтера була завзята полемiка, – творчiсть його багато чим пiдготувала уми до французькоi буржуазноi революцii, що вiдлуння ii чути у Радiщева й Новикова, що на всiй волелюбнiй, антифеодальнiй, антиклерикальнiй лiтературi XIX столiття лежить вiдсвiт Вольтерового духу.

Життя й дiяльнiсть Вольтера сповненi були суперечностей. Син паризького нотарiуса, представник висхiдноi французькоi буржуазii, тягся замолоду Вольтер до аристократичних салонiв; обдарований нищiвним критичним розумом, Вольтер гадав, що iдеал державного ладу – абсолютна монархiя з «освiченим монархом» на чолi, шукав собi ласки у короля Людовiка XV i у коханки його маркiзи Помпадур, – а потiм, пiдпавши пiд королiвський гнiв, перекинувся до Фрi