Сюньове Сульбакен. Весiльний марш

Бйорнстьерне Бйорнсон

Істини

Бйорнстьерне Бйорнсон (1832–1910) – норвезький письменник i поет, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1903 р., автор тексту норвезького нацiонального гiмну. Його повiсть з життя селян «Сюньове Сульбакен» (1857) знаменувала початок нового етапу розвитку не тiльки норвезькоi лiтератури, а й усього суспiльства. Це зворушлива розповiдь про норвезьких Ромео та Джульетту, якi долають усi перешкоди i залишаються разом. Життю селян присвячена i повiсть «Весiльний марш» (1873), в якiй письменник змальовуе норвезьких селян як людей, надiлених творчим даром, надзвичайно чуйних i щирих.

Бйорнстьерне Бйорнсон

Сюньове Сульбакен

Весiльний марш

Повiстi

Сюньове Сульбакен

Роздiл перший

Посеред розлогих долин Норвегii височiють пагорби, якi вiд ранку до вечора зусiбiч осявае своiм промiнням сонце. Люди, що мешкають ближче до пiднiжжя гiр i рiдше бачать сонце, називають такi пагорби Сульбакен – Сонячне узвишшя. Дiвчинка, про яку тут пiде мова, мешкала саме на такому узвишшi, i хутiр теж називався Сульбакен. Снiг залягав там пiзно восени, а танув найранiше – напровеснi.

Господарi хутора були гаугiанцями[* - Гаугiанцi – прибiчники Г. Н. Гауге (1771–1824), керiвника релiгiйного руху в Норвегii кiнця XVIII – початку XIX ст.], iх прозивали «читцями», бо вони читали Бiблiю запопадливiше, нiж iншi. Чоловiк називався Гутторм, а дружина – Карен. Їхнiй син-первiсток помер, тож вони три роки й ногою не ступали на схiдну половину церкви, де хрестили дiтей. Згодом у них народилася донечка, яку вони хотiли наректи на пам’ять про сина Сюверта схожим iменем, тож доню охрестили Сюньов, бiльш спiвзвучного iменi не знайшлося. Але мати називала дiвчинку Сюньове, бо, доки та була малою, додавала завжди до iменi «моя» – «Сюньове моя», iй здавалося, так легше вимовляти. Як дiвчинка вже пiдросла, усi кликали ii, як мати, – Сюньове. Навколишнi мешканцi мали одностайну думку, що, скiльки сягае людська пам’ять, не було ще в iхнiй парохii такого милого дiвчати, як Сюньове iз Сульбакена.

Ще зовсiм крихiткою батьки брали ii щонедiлi з собою до церкви, хоч дiвчинка ще й не розумiла нiчого з проповiдi, iй здавалося, нiби священик водно лае Бента-Острожника, який завжди сидiв пiд самою казальницею. Але батько наполягав на тому, щоб дiвчинка ходила з ними, мовляв, хай звикае.

Мати також погоджувалася з ним, додаючи: «Невiдомо, як за нею наглянуть удома, доки ми в церквi». Якщо в господарствi чахнуло якесь ягня, козеня чи порося або занедужувала корова, худiбку вiдразу дарували Сюньове, i тварина миттю оклигувала. Так запевняла матiр. Батько не надто йняв тому вiри, але чи не байдуже, кому належить маржинка, лиш би дужа була.

На iншому боцi долини, бiля самого пiднiжжя високих гiр, лежав хутiр Гранлiен – Смерековий схил, названий так через те, що з усiх бокiв його оточував дрiмучий смерековий лiс, чи не найбiльший в усiй околицi. Прадiд нинiшнього господаря хутора воював i якийсь час перебував у Гольштайнi, який взяли в облогу росiяни. З тiеi вiйськовоi виправи вiн привiз у своему ранцi чимало дивовижного чужинецького насiння та й посадив навколо хати. Проте з часом рослини вигинули, лише зi смерекових шишок, що випадково затесалися до насiння, вирiс густий смерековий лiс, сховавши у своiй сутiнi присадибнi будiвлi. Прадiда звали Турбйорном на честь дiда; його найстаршого сина – Семуном, на честь батька. Так i повелося споконвiку, що господарi хутора називалися то Турбйорнами, то Семунами. Однак подейкували, що в Гранлiенi господарям таланило теж навперемiну i не тому, хто звався Турбйорном. Коли в нинiшнього господаря, Семуна, народився первiсток, вiн довго вагався, але не посмiв переступити родинноi традицii, тож назвав сина Турбйорном. З голови йому не йшла думка, чи не можна так виховати хлопця, щоб оминути долю, пророковану людським поголосом. Семун не мав цiлковитоi певностi, однак йому здавалося, нiби вiн помiчае у хлопчиська першi ознаки непокiрноi вдачi. «Це треба викорiнювати…» – сказав вiн матерi. Коли Турбйорновi виповнилося три роки, батько, бувало, сiдав з рiзкою бiля нього й змуш