Повернення Казанови. Царство снiв

Артур Шнiцлер

Істини

Артур Шнiцлер (1862–1931) – вiдомий австрiйський письменник i драматург, чия творчiсть зазнала впливу психоаналiтичних теорiй Фройда. В своiй творчостi письменник дослiджуе внутрiшнiй свiт людини, ii пiдсвiдомiсть i таемнi мотиви вчинкiв.

Справжнiм втiленням пристрастей i жаги до насолод е герой «Повернення Казанови». А от подружжя з «Царства снiв», на перший погляд, здаеться iдеальною парою, але пiд покровом буденностi в iхньому життi вирують неабиякi пристрастi, якi породжують невдоволення подружнiми стосунками та нестримнi еротичнi фантазii. Саме за мотивами цiеi повiстi зняв свiй останнiй фiльм «З широко заплющеними очима» Стенлi Кубрик.

Артур Шнiцлер

Повернення Казанови. Царство снiв

Повернення Казанови

На своему п’ятдесят третьому роцi життя Казанова, якого гнала свiтами тепер уже не юнацька жадоба до пригод, а тривожне передчуття близькоi старостi, вiдчув у душi таку нестерпну тугу за рiдною Венецiею, що почав кружляти навколо неi, дедалi бiльше звужуючи коло, – як птах, котрий, вiдчуваючи недалеку смерть, поволi опускаеться з пiднебесся на землю. За останне десятилiття свого вигнання вiн не раз листовно звертався до Вищоi Ради з проханням дозволити йому повернутись на батькiвщину. Однак, якщо ранiше при складаннi таких петицiй – а в цьому вiн був неперевершеним мастаком – його пером водила впертiсть та затятiсть, а iнодi похмуре задоволення вiд самоi писанини, то вiд деякого часу в його майже принизливих благаннях виразно вчувався болiсний туск i щире каяття. Вiн дедалi бiльше проймався впевненiстю, що його таки почують, бо помалу почали забуватися колишнi грiхи й переступи, з яких найзлочиннiшими видавалися високому панству з венецiйськоi Ради не розбещенiсть, iнтриганство й ошуканство здебiльшого веселого характеру, а вiльнодумство. А ще дивовижна iсторiя його втечi зi свинцевих венецiйських катакомб, яку вiн з вишуканим красномовством безлiч разiв переповiдав при королiвських дворах, у замках вельмож, за столами простолюдинiв та в будинках з сумнiвною репутацiею, заслонила собою всi iншi плiтки, пов’язанi з його iменем. Певностi додавали й листи впливових чиновникiв, якi надходили до Мантуi, де ось уже два мiсяцi перебував Казанова. Цьому авантюристовi, котрий поволi втрачав свiй внутрiшнiй та зовнiшнiй шарм, листи дарували надiю на те, що до його долi можуть невдовзi поставитися прихильно.

Мiзернiсть коштiв змусила Казанову дочiкуватися помилування у скромному, однак доволi добропорядному готелi, де вiн вже, бувало, зупинявся у щасливiшi роки свого життя. І хоч не в змозi був цiлком вiдмовити собi в аж нiяк не духовних розвагах, Казанова гайнував час здебiльшого на написання пасквiлю проти богохульника Вольтера, публiкацiею якого одразу пiсля повернення до Венецii мав намiр несхитно утвердити свое суспiльне становище i повернути собi повагу серед благонадiйних громадян.

Одного ранку, гуляючи за мiстом й обдумуючи, як би то лiпше сформулювати убивчу фразу, спрямовану проти безбожника-француза, вiн зненацька вiдчув несамовитий, майже фiзично вловний на дотик гострий неспокiй. Нужденне життя, яке вiв ось уже три мiсяцi: ранiшнi замiськi прогулянки, невеликi картярськi партii вечорами в буцiмто барона Пероттi та його подзьобаноi вiспою коханки, пестощi не надто юноi, проте пристрасноi господинi готелю й робота над власними смiливими i, на його думку, доволi вдалими аргументами супроти Вольтера – усе це в нiжному, солодкавому до пересади повiтрi пiзнього лiта видавалося Казановi безсенсовним i вiдразним. Вiн стиха пробурмотiв прокляття, сам до пуття не знаючи, кому або чому воно адресувалося. Обхопивши рукiв’я шпаги i ворожо зиркаючи навсiбiч, нiби вiдбиваючись вiд невидимих поглядiв, якi насмiшкувато зорили за ним на замiському безлюддi, Казанова раптом рiшучим кроком повернув до мiста з намiром негайно пакуватися до вiд’iзду. Вiн не мав сумнiву: йому вiдразу стане легше на душi, якщо хоч на кiлька миль наблизиться до такоi жаданоi батькiвщини. Казанова пришвидшив крок, щоб вчасно забезпечити собi мiсце в поштовому дилiжансi, який вирушав у схiдному