В очiкуваннi кiнця свiту

Марiанна Борисiвна Гончарова

Украiнська жiноча проза

Індiанцi племенi майя напророчили людству кiнець свiту десь до 2020 року. І що залишаеться робити маленькiй тендiтнiй жiнцi, яка живе в будинку на природi, в теплi i затишку, коли вказанiу пророцтвi роки спливають i ось-ось усе трапиться? Маленька тендiтна жiнка не втрачае оптимiзму. Одного разу пiзно ввечерi вона дiстае свiй улюблений ноутбук, сiдае перед екраномi всю нiч безперервно, поки дiти i чоловiк сплять, згадуе i записуе найважливiше, найцiннiше у своему життi. А якщо спотайна силою пам’ятi i любовi вдасться зупинити трагедiю?…

«В очiкування кiнця свiту» Марiанни Гончаровоi – це зiзнання в любовi до самого життя, в любовi, яка здатна навiть останнi днi буття зробити яскравими i щасливими.

Марiанна Борисiвна Гончарова

В очiкуваннi кiнця свiту

Останнiм часом кiлькiсть гiпотетичних дат так званого кiнця свiту рiзко зросла. Особливо багато iх припадае на першi двадцять рокiв нового столiття.

    Вiкiпедiя (Вiльна енциклопедiя)

Серпень, двi тисячi… надцятого року

22.00. Я вдягнула пiжаму з трьома ведмедями,…

…всiлася на лiжко, поклавши пiдборiддя на колiна, i почала чекати. Далi слiд було б написати щось пафосне, наприклад: годинник пробив дванадцяту. Але годинник у нас не б’е. Це ми його б’емо. Часом випадково, часом умисно, щоб помститися за ранковий дзвiн. Час, заради його ж економii, ми зараз найчастiше дiзнаемося зi своiх телефонiв. Це неправильно, але всi так роблять. Одне слово, я сiла i почала чекати, коли ж нарештi засурмлять архангели.

Кiнець свiту на цю, здавалося б, звичайну лiтню нiч призначили спочатку Нострадамус, потiм Ванга, а потiм зателефонувала Степашкiна Євдокiя i урочисто оголосила:

– Ну ось i все, я ж тобi казала, ось i все тепер. – Степашкiну Євдокiю натхненно несло. – Уже! Ось-ось! Як розколеться земля! Та як запалае все кругом! Та як хлинуть дощi вогнянi! – верещала вона.

– Ти що, Степашкiна Євдокiе, стривай, не радiй так, у мене ж дiти, – почала я благати, наче вiд Степашкiноi тепер залежало, запалае чи не запалае, хлинуть чи не хлинуть: – Ти що ж таке говориш?!

– А це вже як призначено! – трiумфально цокнула язиком Степашкiна Євдокiя. – Хто, може, i не помiтить нiчого, а комусь Всесвiт потиличникiв надае! – здавалось, вона навiть загрозливо махае комусь мiцно стиснутим кулаком. – Ну добре, я пiшла…

І вiдключилась. Нi, ну нормально? Вона пiшла. Наче iй ще три валiзи збирати. На той свiт.

А увечерi зателефонувала мама i тривожним тоном повiдомила, що про кiнець свiту легко та делiкатно пожартували всi телевiзiйнi канали.

Нострадамуса я нiколи не знала, тому не дуже йому й довiряла. Нi, ну хтозна, що вiн там мав на думцi в тих своiх катренах. Розшифровувати i читати iх лиш ледачий не брався. І кожен тлумачив по-своему, як йому вигiдно.

Зате Степашкiну Євдокiю я знала дуже добре i саме тому iй не вiрила. Але той факт, що весь цей дружнiй гурт раптом напосiвся в один день – i Нострадамус, i Степашкiна, i Ванга, й телебачення, i мама… Я злякалась.

* * *

Отже, мене запитували: коли вже ти розпочнеш? Що ти пишеш у своiх пухких блокнотах повсякчас? Чого сидиш iз застиглим скляним поглядом? Сiдай уже до комп’ютера. Скiльки можна – гримали на мене друзi, моi домашнi, суворо супив брови, як хтось колись сказав, мiй примусовий редактор. А я iм усiм казала, що я б уже почала б, та у мене немае першоi фрази. Литоi першоi фрази. Я так не можу. Менi треба вiдштовхнутись i потiм – iеееех! А нема вiд чого. Менi потрiбне перше речення. Це як вдихнути. Це як перший змах диригентськоi палички. Це як… Донька запропонувала: «Все змiшалося в домi Облонських…» Мама моя перебила внучку: таке вже було в когось i запропонувала: «Кiнець свiту, про який так довго говорили бiльшовики…» Ми всi почали перебивати одне одного, у нас у сiм’i так заведено, у нас у всiх пiвденний темперамент, i принаднiсть наших розмов саме в тому, що ми говоримо одночасно i здебiльшого не чуемо одне одного. Але тут несподiвано ми всi засмiялись, а синок мiй кмiтливий сказав:

– Ну добре, всi – тихо!.. Давай, мам, записуй. Ось тобi перша фраза: «Щ