Вiзит доктора Фройда

Богдан Вiкторович Коломiйчук

Ретророман

Богдан Коломiйчук (нар. 1984 р.) – украiнський письменник, володар Гран-прi мiжнародного конкурсу «Коронацiя слова-2013» за iсторико-авантюрний роман «Людвисар. Ігри вельмож». Автор збiрок детективних оповiдань «Таемниця Єви» (2014), «В’язниця душ» (2015), «Небо над Вiднем» (2015). Усi чотири книжки вийшли друком у видавництвi «Фолiо».

«Вiзит доктора Фройда» – черговий роман з циклу пригод львiвського комiсара Адама Вiстовича.

В 1904 роцi у Вiднi, а згодом i у Львовi стаеться серiя жорстоких i зухвалих убивств. Розслiдування Вiстовича перетворюеться на безкомпромiсну дуель мiж ним та вбивцею, якого преса нарекла Вiденським Упирем. Несподiвано свою допомогу комiсаровi пропонуе вже славетний на той час вiденський психоаналiтик Зигмунд Фройд. Однак для нього Упир – це передусiм об’ект для наукового дослiдження, а вже потiм злочинець…

Богдан Вiкторович Коломiйчук

Вiзит доктора Фройда

Вiдень, 2 лютого 1904 року

«Здаеться, це не закiнчиться нiколи. Я вкотре прокидаюся серед ночi i вiдчуваю тiльки одне – крижаний страх, що паралiзуе мое тiло. Я не здатен ворухнутись щонайменше чверть години i тiльки мовчки дивлюся в темну порожнечу над собою. Потiм стае трохи легше, i я намагаюся не думати про свiй сон. Вiн сниться менi так часто, що я пам’ятаю всi ночi, коли не снив. З осенi, вiдколи розпочався цей суцiльний кошмар, таких ночей було декiлька – перед Рiздвом та посеред минулого мiсяця. Решта ночей труiлися цим сновидiнням.

Здебiльшого, у моiх снах все вiдбуваеться однаково. Змiнюються лише деталi, як декорацii у якомусь театрi жахiв. Найчастiше я прямую кудись темною безлюдною вiденською вулицею, коли ж раптом вiдчуваю, що хтось iде слiдом. Я озираюся, але в темрявi можу вирiзнити тiльки силует. Я зупиняюсь, i той, хто позаду, також завмирае на мiсцi. Я йду, i вiн також продовжуе йти. Я починаю бiгти, i вiн робить те саме. Згодом вiдстань мiж нами скорочуеться настiльки, що я чую дихання незнайомця. Невдовзi вiн хапае мене за плече i стискае з такою силою, що я кричу вiд болю. Потiм усе мое ество пронизуе вiдчуття неминучоi смертi. Жахливоi смертi. Я вiдчуваю, що незнайомець не пожалiе мене i пiдбере найжорстокiший спосiб убивства. Менi хочеться запитати, що я такого заподiяв йому? Чому вiн мене переслiдуе? Чим заслужив я свою смерть? Проте сил бiльше немае. Здаеться, лише за секунду до того, як вiн почне жорстоко мене вбивати, я прокидаюсь.

Коли минае крижане зацiпенiння, встаю i готую чай. До свiтанку ще досить довго, але я знаю, що заснути вже не вдасться. Коли зникае тваринний страх, навiяний сном, на змiну йому приходить порожнеча i тиша навколо. В такi митi менi хочеться жити десь поруч галасливих кнайп, де за вiкном до самого ранку не стихали б п’янi голоси. Але тут, на Мурлiнгенгассе поряд тiльки в’язниця i такi самi понурi будинки, як мiй. Ця тиша починае до болю стискати голову.

Щойно починае свiтати, я похапцем збираюся й, попри те, що в конторi маю з’явитись тiльки о восьмiй, поспiхом виходжу з дому. І так уже декiлька мiсяцiв. Що зi мною, чорт забирай? Скiльки я ще витримаю цих безсонних жахливих ночей?…

Вкотре пригадую свiй вiзит до лiкаря. Вiн тiльки розвiв руками i порадив переiхати. А може, справдi? Скажiмо, десь у провiнцiю? Можливо, там менi перестане снитися ця чортiвня?…»

Якуб Нiманд швидко закрив i заховав свого щоденника. В контору увiрвався його колега Пауль, веселий здоровань, закутаний у теплий заснiжений кожух. Його великi, як у трубача, червонi вiд морозу щоки сяяли здоров’ям i щоразу пiдстрибували догори в привiтнiй усмiшцi.

– Ти, як завжди, ранiше за мене! – вигукнув вiн, звiльняючи шию вiд довгого теплого шарфа, на якому вмирали вiд тепла снiжинки. – А я все нiяк не мiг вiдiрватися вiд коханоi! Думав, уже запiзнюсь i отримаю чортiв вiд старого кажана. Але нi, встиг!..

Вiн гучно реготнув i, знявши кожуха, вмостився за свiй стiл. Якуб з деякою заздрiстю глянув на нього. Пауль i вiн служили помiчниками нотарiуса в конторi Макса Флiдермана. Це шефа Пауль щойно обiзвав «кажаном», дещо перекрутивши його славне австрiйське прiзв