Маринчина лялька

Зiнаiда Валентинiвна Луценко

Украiнська жiноча проза

Минав останнiй рiк вiйни, коли Маринка народила наймолодшу свою дитину. Їi чоловiк у цей час помер у шпиталi бiля Кенiгсберга. Але для Миросi це був початок ii життя. Краiна, у якiй вона жила, також тiльки починала вiдроджуватися пiсля розрухи…

Неймовiрно захоплива iсторiя, що продовжуе розповiдь про долю героiв роману «Необдумана Мiловиця».

Зiнаiда Валентинiвна Луценко

Маринчина лялька

Усiм дiтям, що виросли без батька,

присвячуеться

Ще не вiдiйшла у глибоке минуле пам’ять про тi роки, коли сiльська жiнка, зоставшись сама, без чоловiка, ще й iз купочкою малих дiтей, мусила нести на своiх нетривких плечах i власне господарство, i повоенну вiдбудову держави, всю важку роботу – без часу на себе, без жодних зручностей, якi ми маемо тепер.

Але життя минало, дiти виростали i створювали своi сiм’i. Тiльки ж що iм було брати за взiрець?

Сорокарiчна Маринка народила свое сьоме й останне дитя вже пiсля вiйни. Але вона ще не знала, що ось-ось стане вдовою. Без батькiвськоi турботи, без захисту та пiдтримки ii дiти торували свiй шлях у життi – зазнаючи кривд та принижень, припускаючись непоправних помилок…

Оповiдь у романi ведеться про найбiльш проблемнi для краiни перiоди – про пiслявоенну розруху та часи пiдйому господарства. Зазираючи у «нутрощi» типовоi для того часу сiм’i, читач мае можливiсть зрозумiти повоенне поколiння, зацикленiсть сучасних лiтнiх людей на нагромадженнi особистого майна, джерела iхнiх страхiв та упереджень.

Досвiд кожного поколiння дуже цiнний для нащадкiв. Тому що все iде по колу. І тiльки вiд нас залежить, чи вийдемо ми на iншу траекторiю, чи змiнимо орбiту.

Цей текст записано зi слiв очевидицi. І хоч головноi героiнi вже немае серед живих, але ii розповiдь заслуговуе на те, аби бути почутою.

Частина перша

Дiти…

Ой устань, порадь, мiй дружинонько,

Як менi в свiтi жити,

Як менi чуже дiло робити,

Та як менi чужим людям годити?

Та я ж над чужим дiлечком iзневажалась,

Я ж по чужих нивах наспотикалась!

    Голосiння

1

Зазнала я в життi багато: пережила i колгоспи, i голод, i вiйну. А свою найменшу донечку народила у сорок п’ятому!

Того дня ще зранку пiшла на поле…

Як зараз пам’ятаю: була пiдобiдня пора, спека. Жiнки лаштувалися у холодку: порозв’язували хустинки i розкладали просто по стернi харчi.

А я й не встигла тодi поiсти, бо схопилася руками за низ живота i, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побiгла мерщiй додому.

А там, вигнавши iз хати малих дiтей i залишивши тiльки свою найстаршу доньку, Ганну, – та ще покликала до себе найближчу сусiдку, а заразом i зовицю, Олександру, щоб була на помiч, – не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.

– Дiвка! – втираючи iз лоба пiт, найперше сказала чоловiкова рiдна сестра i поклала мокру дитину менi на груди. – От i маеш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.

– Ой, – усмiхнулася я прикро i подивилася пильно на немовлятко, – i справдi, лялька! А баба?… Це б поки вона прибiгла аж iз тих садиб! Та й чим же я мала б iй платити? Слава Богу, обiйшлося i на цей раз. Уже востанне…

– І я теж не буду вже родити!

– Це ще як Бог дасть, Олександро, у тебе й чоловiк е. А я…

– Досить i з мене дiтей. Гляди, що в свiтi робиться! Аби ще цим було що дати iсти…

– І ранiш не було що, та ми родили…

– Хай там як, а я не хочу, – озирнулася на Ганю Олександра i, зiгнувшись низенько над постiллю, прошепотiла менi у саме вухо: – Я ж вiдразу пiсля Антосi замастила глиною шматочок своеi спiдки у коминi, над пiччю. То вiрний засiб од зальоту, менi колись ще покiйна моя свекруха розказали.

– Чому ж ти зi мною не подiлилася?! – раптом iз моiх очей закапотiли ряснi сльози. – Хiба б я тодi… Хiба б я тодi народжувала ось цю дитину?

– І я б мала грiха?! – вiдвела погляд Олександра. – Це ж давня ворожба! Та й… Хiба ти, Маринко, не чула, як колись батюшка в церквi на проповiдi казав: усяка дитина нам посилаеться вiд Бога. А я б у те мала втручатися?

– Але ж Ілька нема!.. А це вже сьоме…

– Не журись, де шестеро, там i сьоме буде! Вибавите всi гурто