Там, де ми живемо. Буковинськi оповiдання (збiрник)

Марiанна Борисiвна Гончарова

Украiнська жiноча проза

Марiанна Гончарова – автор цiлковито своерiдний. Історii, якi вона розповiдае, вихопленi з повiтря, з подвiр’я, з поля, з маленького провiнцiйного мiстечка – з усiма нiсенiтницями, випадковостями i неймовiрною чарiвнiстю. Їi героi – простi люди, навiть iхнiх iмен не запам’ятаеш, але нiколи не забудеш цi живi образи, хоч би хто то не був: iнтелiгентний i трошки заляканий дантист чи закохана в шляхетного хлопця красуня панночка, веселi вiдчайдушнi цигани чи дивакуватi, але щирi весiльнi музики чи вiдважнi безкомпромiснi прикордонники. Письменниця з гумором й iронiею розповiдае про буденне життя своеi родини i знайомих (зокрема, й знайомих звiрiв i птахiв), свого мiста та свого рiдного краю.

Свiт Марiанни Гончаровоi – це свiт, в якому вiдбуваються яскравi добрi чудеса i де будь-яка iстота – не важливо, людина це чи, скажiмо, птах, завжди може знайти собi справжнього друга. І навiть любов. А отже, стати щасливою…

Марiанна Гончарова

Там, де ми живемо

Буковинськi оповiдання

© М. Б. Гончарова, 2016

© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2016

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016

Не покидай мене, Дзундзо!

Якось ми видавали замiж мою старшу сестру Лiну. Це трапилося цiлком несподiвано. З iншого мiста приiздив до нашоi Лiнки ii друг Аркадiй iз дзвiнким прiзвищем Дзундза. Вiн телефонував з автомата: мовляв, я приiхав, виходь. А до нас додому прийти вiн страх як соромився. А мама запрошувала, адже ми всi хотiли подивитися на Лiнчиного Дзундзу. Мама казала: «Познайом нас! Ти що, – пiдозрювала мама, – ти що, нас соромишся?» А тато додавав, що ми ж бо – iнтелiгентна родина. Завдяки мамi. І що вiн, Дзундза Аркадiй, ще пишатиметься цим. Авжеж… авжеж…

І був якось восени дощик. І холодно. Лiнка застудилась. Аж раптом телефонний дзвiнок: Дзундза. Лiна йому каже: дощик, холодно. І з одного боку, вона б хотiла бачити Аркадiя, а з iншого— ii мама не пускае, тому що температура. А Дзундза розгубився: до нас iти боiться – що ж робити? І Лiна наша пожартувала, мудра така: «Тодi вже женися!»

Пожартувала та й забула. А Дзундза розцiнив це як наказ. За тиждень вiн несподiвано подзвонив. Але не по телефону, а в нашi дверi. Лiнка вся в милi – вона Каролiну, собаку нашу, купала – вiдчинила… І стояв там Дзундза, такий урочисто-сяюче-святковий, з букетом i двома батьками – мамою i татом Дзундзами.

Ми, звiсно, були в шоцi. Адже ми нi сном нi духом. Лiнка вовтузилася з Каролiною. Я на кухнi чистила клiтку, в якiй мешкав хвилястий папужка Терентiй. Мама мила посуд пiсля обiду. А тато, як завжди, спiвав своеi улюбленоi пiснi «я могла би побежать за поворот, только гордость не дайот» i налагоджував вудки на зимову риболовлю. І ось так пiд татiв спiв ми перегукувалися на тему «чому все в домi мае робити саме мама», – й у кожного був свiй аргумент. У Лiнки – собака, у мене – папуга, у тата – пiсня. І тут з’явилися Дзундзи…

Спершу я навiть зрадiла. Нарештi ми побачимо Лiнчиного обранця. Ой! Вiн виявився таким симпатичним, таким сором’язливим, що вiдразу зачепив у передпокоi великий керамiчний горщик з деревом алое. І алое гепнулось на пiдлогу, i мокра наша собака Каролiна зiбрала на себе всю землю, що висипалася з горщика. І папуга наш Терентiй заволав: «Пiдсiкай!» Ми всi вибiгли у передпокiй i штовхалися там, знiяковiло дотоптуючи бiдолашне алое, що сумно хрустiло у нас пiд ногами. Мама Дзундза була в червоному пальтi, величезна, як гренадер. А тато навпаки – дрiбний з вусиками. Мама Дзундза басом проказала вiршик, що у нас товар – у них купець. І пiдморгнула, вручивши мамi коробку з тортом. І всi решта знiчено захихотiли, нахиляючи голови то вправо, то влiво. Гостей повели в дiм. Мама Дзундза тупотiла гучно i впевнено – бух-бух! – великими, як у пожежника, ногами. Натомiсть тато Дзундза пересувався метушливими перебiжками – туп-туп-туп, туп-туп-туп, – як мурашка, намагаючись нiкому не заважати i не привертати увагу.

І тодi я збагнула, що Аркадiй вдався в тата. І це менi дуже сподобалось.

З