Ратники князя Лева

Петро Михайлович Лущик

Читай про Львiв!

Петро Лущик народився 1963 року на Львiвщинi. Пiсля закiнчення фiзичного факультету Львiвського унiверситету iм. Івана Франка незмiнно працюе вчителем. Лауреат лiтературного конкурсу «Коронацiя слова», автор романiв: «Полювання на дрохв», «Тамплiери короля Данила» та «Настане день, закiнчиться вiйна…» (останнi два вийшли друком у видавництвi «Фолiо»).

Минуло дванадцять рокiв вiд подiй, описаних у романi «Тамплiери короля Данила». Сподiвання Данила Галицького на допомогу Риму у його боротьбi iз Золотою Ордою не справдилися. На землю Руську знову прийшли монголи. Король Данило помер, так i не виконавши своеi мiсii. Те, чого не вдалося батьковi, намагаеться здiйснити його син Лев. І саме тодi до Львова знову повертаються хрестоносцi. Але цього разу – не допомагати…

Петро Лущик

Ратники князя Лева

© П. М. Лущик, 2016

© В. М. Карасик, художне оформлення, 2016

I

Цього року весна прийшла несподiвано, якось одразу вибухнула розмаем, неначе природа хотiла скомпенсувати людям холод, що докучав iм iще з грудня[1 - Грудень – на Русi листопад.]. За якихось десять днiв там, де ще недавно стояли голi промерзлi дерева, з’явилися першi бруньки, що майже одразу розпустилися буйною зеленню.

Коли ж, здавалося б, те, що мае цвiсти, зацвiте першими квiтами, на початку луковця[2 - Луковець – квiтень мiсяць.] природа, немов злякавшись своеi смiливостi, якось застигла, надовго залишивши все без змiн: iз рясною зеленню, iз пуп’янками, але без цвiтiння.

Звичайно, подiбна ситуацiя для смердiв, бояр i навiть князiв хвилювала лише з суто практичного боку. Всi чекали, поки земля вбере у себе воду, що утворилася iз заметiв та кучугур снiгу, але й тут у кожного був свiй iнтерес: смерди чекали на початок польових робiт, князi й бояри – на можливiсть вибратися нарештi зi своiх мiст, де провели всю зиму.

Князь галицький, холмський, дорогочинський, володар Чорноi Русi, спiвправитель Князiвства Литовського Шварно Данилович найменше думав про те, щоб покинути столицю. Холм його повнiстю задовольняв, i князь остаточно полюбив засноване батьком мiсто. Хоча офiцiально не Холм, а Богом забутий Новогрудок вважався його резиденцiею, Шварно Данилович там майже не бував. Лише вряди-годи, щоб прийняти вiзитерiв вiд Переславля-Залеського, куди ось уже чотирнадцять рокiв перебрався ображений на Данила митрополит Кирило, чи зустрiти посольство iз Сараю. Правда, i першi, й другi не поспiшали ощасливити князя своею присутнiстю. А сам вiн i не намагався нав’язувати свою гостиннiсть. Тому коли Шварновi повiдомили, що у мiсто прибув князь литовський Воiшелк, вiн щиро здивувався. Кого-кого, а свого спiвправителя Шварно не сподiвався побачити. Хоч ось уже декiлька рокiв вони удвох правлять навколишнiми землями, слiд чесно зiзнатися, князь iз Воiшелка – нiякий. Усi роки, вiдколи вони знайомi, литвин увесь час шукав себе, кидаючись вiд однiеi крайностi до другоi. Був час, коли вiн уперто тримався мiсцевого язичництва, i це тодi, коли його батьки й увесь народ прийняли хрещення з Риму; можливо, неприязнь до вибору вiри батьком, князем Мiндовгом, пiдштовхнула Воiшелка прийняти православ’я. Зробивши цей вибiр, литвин iз завзяттям неофiта вiддався йому: навiть побував на Афонi. Коли ж унаслiдок змови Тройната зарiзали Мiндовга на весiллi власного сина, Воiшелка майже силомiць повернули додому i посадили на княжий стiл.

Зовсiм позбавлений будь-якого бажання вникати у державнi справи, новоспечений князь наполiг на тому, щоб спiвправителем йому дали чоловiка його сестри Рамуне – Шварна Даниловича. На той час у Литвi за владу змагалися двi сили. Одна, на чолi якоi стояв Тройнат (його вбили вже через рiк) i нальшанський князь Довмонт, наполягала на вiдокремленнi князiвства вiд впливу наступникiв Данила. А друга, яку мимоволi очолив сам Воiшелк, прагнула протилежного. Через чотири роки перемогла саме вона.

Вiдтодi князь литовський Воiшелк Мiндовгович не нав’язував свою компанiю князю литовському Шварну Даниловичу. Причиною цього був той неприемний факт, що за життя короля Данила Воiшелк вбив Романа i став новогрудськи