Аргiдава

Марiанна Борисiвна Гончарова

Украiнська жiноча проза

Свiт сповнений таемниць. Але у своiй повсякденнiй марнотi ми забуваемо про це. І лише у хвилини вiдносного спокою, десь у горах або на березi рiчки, нас раптом охоплюе непередаване вiдчуття краси i гармонii навколишнього свiту. І його вiчноi таемницi, розгадати яку навряд чи комусь дано.

Ось i нова книжка Марiанни Гончаровоi – по сутi, перший ii роман – насамперед про таемницi. Про таемницi, якi зберiгае в собi овiяна легендами Аргiдава – старовинна фортеця на березi Днiстра. І про те, що – нi, не розкрити цю таемницю, а хоча б наблизитися до неi – дано лише тому, хто приходить туди з чистим серцем i добрими намiрами. До цього можна додати, що, як i всi книжки письменницi, «Аргiдава» читаеться на одному диханнi. У чому, взявши ii в руки, ви легко переконаетеся…

Марiанна Гончарова

Аргiдава

©  М. Б. Гончарова, 2017

© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2017

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016

За допомогу i спiвробiтництво автор вдячний Аркадiю Томульцю, Нiнi Гончаровiй i протоiерею Василю Савчуку, настоятелю храму Св. Константина i Єлени в Хотинськiй фортецi

Аргiдава – давне поселення, фортеця.

    Вiкiпедiя

Роздiл перший

Рiпочка

Найпопулярнiше iм’я у нас тут, у Прикарпаттi, – Марiя. В горах, наприклад, кожна друга дiвчинка – Марiя.

Ану гукни: «Марiiiiя!» І зусiбiч до тебе зараз же пiдбiжать жвавi дiвчатка i дiвчата, пiдпливуть молодi матерi, неквапливо пiдiйдуть зрiлi жiнки, приповзуть премилi немовлята i, спираючись на цiпок, пришкандибають допитливi бабусi. Зi слiдами колишньоi вроди. Адже природа лiпить зовнiшнiсть iзсередини. А хiба жiнка на iм’я Марiя може бути недоброю, заздрiсною чи в’iдливою? Тобто – негарною?.. Тож гайда, гукни. Прибiжать, прискачуть, приплентаються. Ну, а якщо не прибiжать, не прийдуть, не приповзуть i не пришкандибають, то звiдусiль ви просто почуете:

– Га?!

І всi вони будуть Марiчками, Марусями, Марiями Іванiвнами, Манечками й Машеньками.

І ось коли одного разу народилася дiвчинка, тато прийшов зустрiчати ii в пологовий будинок, узяв згорток з рiпочкою в шапочцi з рук нянечки i каже:

– Привiт, Марусю!

Рiпочка в згортку спохмурнiла, зморщила мармизку i чхнула.

Всi хором, тато, мама, бабуся та дiдусь, рявкнули:

– Будь здорова, Марусю!

А нянечка:

– А чому Маруся?

І Марусин тато iй:

– А хто? – нашорошено так. – Стоп, стоп! Це взагалi точно дiвчинка? – поцiкавився i з пiдозрою зазирнув у личко згортковi. Потiм на маму глянув суворо, а потiм уже на нянечку зиркнув.

– Дiвчинка-дiвчинка! – хором заспокоiли його мама i нянечка. Тато дуже хотiв доньку.

– Ну тодi Маруся, – вiдразу вгамувався тато i заусмiхався. – Марiя Олегiвна, значить.

Нянечка ображено провадила:

– Н-ну, не знаю, не знаю… А якось оригiнально, наприклад Свiтланою? Не хочете назвати? – i знiяковiла одразу.

Марусин батько вручив iй коробку цукерок i каже:

– Свiтлана? Спасибi вам, звичайно, Свiтлано! Але у нас, бачте, Маруся. Нам подобаеться.

– Ну гаразд, – дозволила нянечка. – Нехай Маруся. Була б здорова.

– І розумна! – додав тато, з обожненням милуючись рiпкою в згортку.

– І талановита! – вступила мама.

– І щоб допитлива! – немов фея iз казки про сплячу красуню, нянечка Свiтлана махнула вслiд згортковi букетом квiтiв, нiби чарiвною паличкою.

Рiпка з-пiд мереживного трикутничка зацiкавлено повела очима за хризантемами, котрi чарiвливо розсипали довкола невагомi, нiжнi своi осiннi пелюстки. І тi затанцювали, закружляли: фрррр!..

З нотатника

Справжнiй маститий письменник N., замисливши книгу про таемницi старовинноi фортецi, як би вчинив? Зачесав би шевелюру довгу, сивувату назад снопом i в косичку, оголив би натхненне чоло високе бiле, почав би ходити рiзними вiдомствами i, широко вiдчиняючи дверi ногою, з порога поважно промовляти:

– Я вiдомий письменник, я лавреат N., пишу книгу про фортецю вашого нiкчемного маленького провiнцiйного мiстечка, в якому навiть нормального ресторану немае. Але нiчого, нiчого, от коли ми з вами видамо книгу…

Вiн не економить на рухах та гучностi, його с