Спiлка рудих

Артур Конан Дойл

Істини

«Спiлка рудих» – перше оповiдання Артура Конан Дойла (1859–1930) з циклу «Пригоди Шерлока Голмса» – було надруковане 1891 року.

До великого сищика звертаеться рудоволосий молодик, який влаштувався на роботу до якоiсь «Спiлки рудих». Вiн… переписуе «Британську енциклопедiю» i при цьому отримуе великi грошi. Одного разу, прийшовши на роботу, вiн бачить оголошення, що «Спiлка рудих» розпущена. Все це здаеться йому дуже дивним…

До видання увiйшли також оповiдання «Випадок iз жовтим обличчям», «Бiржовий клерк», «Пригода з шiстьма Наполеонами» та iншi.

Артур Конан Дойл

Спiлка рудих

Випадок iз жовтим обличчям

Цiлком природно, що я, готуючи до публiкацii цi короткi нариси, в основу яких лягли тi численнi випадки, коли своерiдний талант мого приятеля спонукав мене жадiбно вислуховувати його звiт про якусь незвичайну драму, а часом i самому ставати ii учасником, частiше зупиняюся на його успiхах, нiж на невдачах. Я чиню так не через турботу про його репутацiю, нi: адже саме тодi, коли завдання ставило його в глухий кут, детектив особливо дивував мене своею енергiею та багатограннiстю таланту. Я роблю так iз тiеi причини, що там, де Голмс зазнавав невдачi, дуже часто виявлялося, що нiхто iнший так i не досягнув успiху, i тодi розповiдь залишалася без розв’язку. Часом, однак, траплялося й таке, що мiй приятель помилявся, а iстину все ж виявляли. У моiй колекцii е приблизно п’ять-шiсть таких випадкiв, серед яких найяскравiшими та найцiкавiшими е два – справа про другу пляму й та iсторiя, яку я збираюся розповiсти зараз.

Шерлок Голмс волiв не вдаватися до тренувань заради тренувань. Небагато ж знайдеться людей, бiльшою мiрою здатних напружувати всю силу своiх м’язiв, i у своiй ваговiй категорii вiн був безперечно одним iз найкращих боксерiв, котрих я тiльки знав. Але в безцiльнiй напрузi тiлесноi сили вiн бачив лише марнування енергii, i його, бувало, з мiсця не зрушиш, крiм тих випадкiв, коли справа стосувалася фаху детектива. Ось тодi вiн бував i зовсiм уже невтомний i не вiдступався, хоча, здавалося б, для цього було потрiбно постiйне та неослабне тренування. Правда, вiн завжди дотримувався надзвичайноi помiрностi в iжi й був до аскетизму простий у своiх звичках. Детектив не пiддавався жодним спокусам, а якщо iнколи й дозволяв собi кокаiн, то хiба що як протест проти одноманiтностi життя, коли загадковi випадки ставали рiдкiсними, а газети не пропонували нiчого цiкавого.

Якось, коли весна ще тiльки починалася, вiн так розслабився, що пiшов зi мною вдень на прогулянку до парку. На в’язах ще лише пробивалися тендiтнi зеленi пагони, а клейкi списоподiбнi бруньки каштанiв уже почали розгортатися в п’ятиперснi листочки. Двi години ми походжали удвох, здебiльшого мовчки, як i пасуе двом чоловiкам, котрi давно знають один одного. Було близько п’ятоi, коли ми повернулися на Бейкер-стрит.

– Дозвольте вiдзвiтувати, сер, – сказав наш хлопчик-лакей, вiдчиняючи нам дверi. – Тут приходив якийсь джентльмен, питав про вас, сер.

Голмс поглянув на мене з докором.

– Ось i погуляли серед дня! – зауважив вiн. – То вiн пiшов, той джентльмен?

– Авжеж, сер.

– Ти не пропонував йому зайти?

– Пропонував, сер, вiн заходив i чекав.

– Довго чекав?

– Пiвгодини, сер. Дуже був неспокiйний джентльмен, сер, вiн усе ходив, поки був тут, притоптував ногою. Я чекав за дверима, сер, i все чув. Нарештi вiн вийшов у коридор i вигукнув: «Що ж вiн так нiколи й не прийде, цей чоловiк?» Це його точнi слова, сер. А я йому: «Вам треба ще трохи зачекати». «То я, – сказав вiн, – зачекаю на свiжому повiтрi, бо просто задихаюся! Трохи згодом зайду ще раз». Устав i пiшов, i, що я йому не казав, втримати його не було змоги.

– Гаразд, добре, ти зробив що мiг, – змилостивився Голмс i пiшов зi мною в нашу загальну вiтальню. – Як же прикро вийшло, Ватсоне! Менi дуже потрiбна якась цiкава справа, а це, вочевидь, саме така, про що свiдчить нетерпiння цього джентльмена. Ага! Люлька на столi не ваша! Отже, вiн залишив свою. Добра стара люлька з кореня вересу з довгим стержнем, який у тютюнових крамницях називають бурштиновим. Хотiв би