Записки Кирпатого Мефiстофеля

Володимир Кирилович Винниченко

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури

Доля видатного украiнського письменника Володимира Винниченка (1880–1951) була надзвичайно складною та бурхливою. Цей талановитий художник слова був вiдомим полiтичним дiячем, який все свое життя присвятив боротьбi за побудову вiльноi, самостiйноi Украiни. Тому не дивно, що твори його довгий час було заборонено друкувати.

Головний герой роману «Записки Кирпатого Мефiстофеля» Якiв Михайлюк наче не живе, а грае в життя. Все в нього вiдбуваеться легко i просто. Навiть до свого кохання вiн ставиться як до гри: чому б i не оженитися з дiвчиною, яку вiн називае Бiлою Шапочкою, адже вона така гарна i мила? Але на перешкодi стае один факт: виявляеться, що у Кирпатого Мефiстофеля е син, що народився проти його бажання. Гра закiнчуеться: Михайлюку треба обирати мiж коханою i дитиною. І вибiр цей аж надто серйозний…

Володимир Винниченко

Записки Кирпатого Мефiстофеля

© Т. М. Панасенко, пiслямова, 2012

© О. Д. Кононученко, художне оформлення, 2014

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

Записки кирпатого Мефiстофеля

В розчинене вiкно потягае розталою корою дерева i кислим, вогким духом водянистого, весняного снiгу, що рiденько чвакае пiд ногами. Табачний дим, роздiлений течiею повiтря, незадоволено клублячись, розрiджуеться. Чути, як дзвонять у Софiйському соборi великопосним, задумливим дзвоном. Там, у соборi, тихо трiскотять свiчки, пахтить вiльгiстю стiн, пiд банею високо вгорi лунае монотонний голос дячка.

Весна – паскудний час, неспокiйний, розхрiстаний, безглуздий. Вечорами тiльки й можна робити, що грати в карти. Тут, принаймнi, знаеш у чому рiч. За одну нiч гри можеш пiзнати все минуле й майбутне своiх партнерiв.

Ось Карачапов, вiн здатний схопити людину, що попала в скрутне становище, взяти ii за горло й душити доти, поки нi копiйки не лишиться у неi. Робитиме це серйозно, з дiловитою пикою, мовчки, строго, поважно.

Клапан – боягуз, хапа дрiбничками. Схопивши, озираеться, бiжить у куточок i там наминае свiй маслачок. Окрiм маслачкiв нi про що не мрiе.

Сосницький гасае в рiзнi боки. Коли ведеться йому, може кинутись у воду i, ризикуючи життям, рятувати другого. Коли погано з ним, може пiдставити нiжку приятелевi i знаходити для себе сатисфакцiю в бiдi його.

Менi приемно заманути чоловiка на саму гору i зiпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надiею й захватом, блискае жах – е найкращий. Приемно, коли увага застигае й ти обережно м’яко повертаеш його в той бiк, який тобi потрiбний. А вiн усмiхаеться й гадае, що сам iде, «сам iде»! От за це ще можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що вiн уже й не помiчае того.

Сосницький бере у мене вже шосту сотню. Вiн бiльше не хоче ризикувати. Тепер вiн гратиме з розумом. Банк нароста. Це вже справжня гора. Але Сосницький по камiнчику, як Клапан, довбае i з усiх сил тримае себе, щоб не кинутись на неi з криком «ура!» Вiн, недбало розсiвшись, ставить малесенькi ставки, – його не обходить гора. Мене ж тягне вивести його на неi.

– Ну, Сосницький, давай в кумпанii? Га?

– Нi, мерсi.

– Що, волiеш по гривеничку зароблять? Розсудливо. Катай, серденько, катай, принесеш дiткам гостинчика. Ну, кинь дурницi! Удвох же, кажу тобi. Ну-бо!

Сосницький раптом плигае:

– Давай, кат його мамi! Скiльки там? Карачапов, бережiться!

Вiн сiдае рiвнiше, зачiсуе обома руками жовту гриву й гупа рукою по столi. Вiн от-от на самiсiнькiй горi. Тодi я замислююсь i кажу:

– Нi, здаеться, момент не дуже добрий; треба, мабуть, пiдождати.

– Що?! Ждати? Чого?!

– Кращого моменту. Тепер не можна.

– Ех, ти, боягуз! Сам iду!

– Як хочеш, не раджу.

– Начхав я на твою раду. Скiльки в банку?

Вiн сам iде!

А побiч, за столом з закусками, сидить оцей обгризений Нечипоренко. Немов не помiчаючи сам, часом бере вилкою то гриб, то шматок ковбаси i iсть. А щелепи йому десь аж корчить i хочеться кинутись, виючи, на iду й обома руками пхати ii в себе, сопучи та здригуючись вiд насолоди.

Інодi вiн пiдходить до нас i дивиться на сотнянi папiрцi, якi ми пересуваемо один до одн