Навiжена

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Навiжена» Івана Нечуя-Левицького – повiсть, у якiй автор торкаеться теми життя iнтелiгенцii***. У повiстi змальовуеться складна i заплутана доля представникiв вищих верств населення кiнця ХІХ ст. Перу автора належать й iншi твори подiбноi тематики, зокрема, роман «Хмари» та «Над Чорним морем».

Іван Нечуй-Левицький

НАВІЖЕНА

I

Молодий чиновник кишиневськоi контрольноi палати Дем'ян Антонович Ломицький, по своему звичаю, роздягся по обiдi i лiг одпочивати. Тонкий та сухорлявий, закутаний по шию в смугнасте, волохате укривало, вiн був схожий на довгу смугнасту i поцяцьковану гусiнь, що розтяглася на листку на всю свою довжину.

«І спати хочеться, i чогось мене сон не бере, – подумав Ломицький, позiхнувши, – сьогоднi, йдучи на службу, я стрiвся з Марусею Каралаевою i провiв ii до банку. Вона попрощалась зо мною i тихою ходою пiшла по сходах в банк, де вона мае службу. Невесела ii служба – мабуть, така, як i моя в контрольнiй палатi. Шкода дiвчини. А гарна дiвчина: брови густi, неначе чорний оксамит, губи повнi, червонi, очi великi, карi. Вид в дiвчини трохи сiльський; здоров'ям пашить од ii мiцноi постатi; вона й на вдачу добра…»

Ломицький заплющив очi i силкувався заснути, а сон його не брав. В його думцi знов майнули густi оксамитовi Марусинi брови, блиснув осмiх червоних, як коралi, уст; блиснули бiлi, чималi й рiвнi, нiби пiдрiзанi, зубки; майнуло лице рум'яне, що так i пашiло здоров'ям.

«Гарна, здорова, моторна, й тиха на вдачу, й хазяйновита… Говорить помаленьку i небагато i немало: саме помiрно. Ненавиджу я тих лепетливих дам, що дзигорять, як тi сороки. Якось менi важко на вуха, як хто дуже дрiботить язиком… От була б менi пара! – подумав Ломицький. – Я знаю, що я трохи сподобався iй. Та про що ми сьогоднi балакали з нею?»

Ломицький почав дрiмати. Вiка стали важкi i неначе прилипали до очей. А сон все-таки його не брав. Карi Марусинi очi нiби дратували нерви, не сходили з думки, проганяли сон з його очей.

«Та про що ми з нею сьогоднi балакали? – знов надокучала йому спокуслива думка. – Вона зацiкавлена жiночим питанням, але про це ми з нею говорили вчора в мiському саду. Сьогоднi я спитав у неi, чи не буде для неi неприемно, коли я зайду до ii матерi i познайомлюсь з нею. Вона запросила мене до себе коли-небудь на чай, ввечерi, просто, без церемонii. Пiду сьогоднi!.. Навiщо одкладати? Гарна дiвчина! Треба хапатись, а то часом хто i вхопить ii…»

Ломицький знов заплющив очi. Важкi вiка стали ще важчi, стали неначе обкованi залiзними обiдками. Сон налягав. Дрiмота скаламутила його мислi. Мислi почали плутатись.

«Пiду завтра… Сьогоднi не пiду. Спати дуже хочеться», – подумав вiн.

Городський сад… Густi акацii, зелений свiт в алеi з акацiй… Палае сонце… З-за густих акацiй видко широкi сходи, новi, чистенькi. Сходи високi, проглядають через гiлки акацiй. Майнули в листi пташки… нi, не пташки: крила зеленi… нi, зелена сукня Каралаевоi, неначе сплетена з дрiбного листу акацiй… В листi майнули чорнi брови, червонi повнi губи, блиснули яснi подовжастi карi очi…

«Чи сон, чи правда? чи це менi сниться, чи я ii й справдi бачу?» – плуталася сонна думка в молодого хлопця. Очi Марусинi роздражнюють його нерви, неначе гладять по душi, сиплють тихий свiт з душi тихоi, доброi та веселоi. Ломицький розплющив своi невеличкi карi очi i вже не мiг заплющити. Нерви розтривожились. Сон утiк од його.

«Пiду, сьогоднi пiду! Навiщо одкладати? Тi очi манять мене до себе. Як хочеться менi подивитись на iх!» – подумав Ломицький i раптом пiдвiвся i сiв на лiжку. Його довга, тонка, закутана в укривало постать неначе переломилась i зiгнулась пополовинi.

Ломицький схопився з лiжка, бурхнув води в миску, вмився раз з милом, вилив воду, налив вдруге холодноi погожоi води i почав полоскатись та хлюпати водою в своi соннi, трохи лiнивi очi. Од хлюпання йшли одляски попiд стелею високоi i трохи порожньоi кiмнати.

– Чи це ви вже вдруге вмиваетесь? – задзвенiв срiблистий голосок за дверима.

– А ви й бачите, Христино Степанi