Вiтрогон

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Вiтрогон» Івана Нечуя-Левицького – гумористичне оповiдання про пригоди малого хлопчика, що замазався брудом i заснув пiд мостом, а люди сприйняли його за чорта***. Перу автора належать й iншi прозовi твори, зокрема, «Двi московки», «Навiжена».

Іван Нечуй-Левицький

ВІТРОГОН

Пам’ятаю, менi було рокiв шiсть або сiм, як це дiялось. Батько мiй був тодi економом в одному селi. Економiя стояла сливе край села, вся обсаджена вербами й тополями. За економiею слався до кiнця села широкий вигiн, де весною i влiтку пастушки пасли ягнята.

Дома не було менi з ким гулять. Була в мене одним одна менша сестра, але така вередлива та плаксива, що й гулять i бавиться з нею було не можна. Оце почнемо граться, я ii торкну чи зачеплю, а вона розквасить губи та й починае ревти на всю хату. Була вона якась утла на здоров’я i завжди кисла, як кислиця. І через неi менi часто доводилось од матерi пробувать кислиць: оце було зачеплю ii або штовхну так, що вона й ноги задере, то вона зараз бiжить до матерi жалiться: а мати менi зараз тиць кислицю в зуби: було добре намне чуба або наскубе вуха.

Нема менi дома з ким гулять, а гуляти, господи, як хочеться! Так було мене й тягне на той вигiн. І побiгать е де на просторi i з хлопцями гарно погулять. Оце було втечу з хати на вигiн до хлопцiв, бiгаемо навперейми, наввипередки, граемо в довгоi лози, загнуздаемось та граемо в коней. А осточортiе бiгать, iдемо до рiчечки, що текла або слизила внизу край вигону, серед очерету та осоки. Лазимо було в лозах, понариваемо прездоровi пучки ожини, наiмось, ще й позамазуемо пазухи ожиною. Прийду було додому й сестрi принесу пучок ожини. А мати знов менi тиче кислицi: «Навiщо ти, Васильку, замазав бiлу сорочку ожиною?» Велика пак цяця – бiла сорочка. Спробувала б мама, як гарно лазить в лозах та ожину рвати, то, може б, i не тикала менi кислиць, та ще й так часто.

Лазимо було по кущах та й в осоцi назнаемо пташинi гнiзда. Господи, яка то була радiсть, як було назнаемо десь пташине гнiздечко! Мама було каже: «Не дери ж ти пташиних гнiзд та не бери яечок, бо пташка буде плакати». А менi було байдуже, чи плаче там пташка, чи нi. Було заберу яечка з гнiзда та й принесу додому сестрi. Мама менi за яечка знов тиче пiд нiс тi капоснi кислицi. А раз ми наглядiли в березi страшну гадюку. Над берегом лежав камiнь, де молодицi прали плаття й крохмалили його в березi в крохмалi з висiвок. Ми було там усе купаемось. Пiсочок на днi затужавiлий, твердий, i неглибоко: саме добре нам купаться. Було прийдемо на пiскуватий берег, дивимось, а кругом каменя дрiбна рибка аж кишить, в’еться, хапае висiвки. Оце було тiльки стану на каменi та як моя тiнь впаде на воду, то рибка так й шугне навкруги од каменя, неначе курчата од шулiки. А раз ми вскочили в берег пiд верби, коли дивимось, коло камiнчика плазуе, неначе пасеться, гадюка, довга, як батiг, та ряба. Ми так i остовпiли з переляку. Стоiмо ми та тiльки дивимось. І страшно, i дивитись хочеться на гадюку; бо я ще тiльки чув про неi, що як вона вкусить, то чоловiк од цього може вмерти, а бачить на своi очi гадюки не бачив. Гадюка вглядiла нас та й плазуе по пiску: в’еться, як батiг, а головку держить вгору та все кивае нею то сюди то туди. Покрутилась по пiску та й пошилась в осоку. Од того часу ми вже боялись лазить в осоцi. Я й мамi не казав за гадюку, бо знав, що менi досталось би на бублики. Тiльки сестру лякав гадюкою.