Одержима

Леся Украiнка

«Одержима» Лесi Украiнки – психологiчно-фiлософська драма, в основi сюжету якоi – арешт та розп’яття Ісуса Христа***. Найвiдомiшими творами авторки е поетичнi збiрки «На крилах пiсень»», «Думи i мрii», п’еси «Лiсова пiсня», «Одержима», «Бояриня», «Оргiя», «Блакитна троянда», «Кассандра», «Камiнний господар» тощо. Леся Украiнка – видатна украiнська письменниця, перу якоi належить низка генiальних творiв, для ii iдiостилю характернi посилений психологiзм та фiлософiчнiсть у поеднаннi з сугестiею.

Леся Украiнка

ОДЕРЖИМА

І

Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнiе люд, що хмарою залiг далекий берег.

Mipiам, «одержима духом», в глибокiй тузi блукае помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не на берег, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi.

Мiрiам.

Вiн там, вiн все сидить так нерухомо,

як те камiння, що навколо нього.

Над ним – менi здаеться, я те бачу, —

нависли думи хмарою важкою,

от-от з них стрiлить ясна блискавиця

i цiлий свiт осяе. Ох, коли ж,

коли вона розiб’е темну хмару?

Хоч би мене убила блискавиця,

я прагну, прагну, щоб вона злетiла,

щоб хоч на мить чоло те просiяло.

Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам,

всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi

пасе думок отари незчисленнi.

Нема iм впину, а йому спочинку…

Який вiн одинокий, боже правий!

Невже йому не можна помогти?

Невже вiн завжди буде одинокий?

«Месiя прийде в славi свiт судити» —

так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого.

І правда, й милосердя – все для свiта,

а для Месii що? Чи тiльки слава?

«Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть,

мир буде на землi i щастя в людях…»

А для Месii? – знову «слава в вишнiх»?

І тiльки слава? О, яка ж то кара

Месiею, що свiт рятуе, бути!

Всiм дати щастя i нещасним бути,

нещасним, так, бо вiчно одиноким.

Хто мiг би врятувать його самого

вiд самотини, вiд страшноi слави?

(Пригнiчена раптовою втомою, сiдае пiд скелею i схиляеться на камiнь.)

Чого ж се я слiдом за ним блукаю?

Чого? Сама не знаю. Певне, дух

мене сюди завiв на певну згубу.

Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще,

нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут,

я вигострила погляд у пустинi,

мов соколиний зiр, – все виглядала,

чи вiн хоч не подивиться на мене?

Не подивився i не обернувся…

Занадто вже буйна була надiя!

Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю!