На полi кровi

Леся Украiнка

«На полi кровi» Лесi Украiнки – фiлософська п’еса, в основi сюжету якоi – бiблiйна iсторiя зради Іудою Ісуса Христа***. Найвiдомiшими творами авторки е поетичнi збiрки «На крилах пiсень»», «Думи i мрii», п’еси «Лiсова пiсня», «Одержима», «Бояриня», «Оргiя», «Блакитна троянда», «Кассандра», «Камiнний господар» тощо. Леся Украiнка – видатна украiнська письменниця, перу якоi належить низка генiальних творiв, для ii iдiостилю характернi посилений психологiзм та фiлософiчнiсть у поеднаннi з сугестiею.

Леся Украiнка

НА ПОЛІ КРОВІ

Драматична поема

Глуха мiстина в околицi Єрусалимськiй. Попiд глинищем, серед колючих хащiв та червонястого бур’яну, що росте на солонцi, розчищено невеличку нивку, але скiлька кривих дерев з червоною корою зоставлено зрiдка по нiй. Чоловiк, худий i знидiлий, але з природи кремезний та тривкий, копае ту нивку великою мотикою i часто викидае камiння з землi, вiд часу до часу спиняючись та втираючи пiт з обличчя.

Дiдок-прочанин iде повз нивку стежкою, що звертае вбiк з великого Єрусалимського шляху. Прочанин важко дише i налягае на цiпок, iдучи, бо день душний. На цiпку вгорi прив’язана тиковка хилитаеться порожня i калатае. Чоловiк, що працюе, оглянувся на мить, почувши те калатання, але зараз же нахилився знов до працi.

Прочанин (спиняеться коло працiвника).

Благослови господь твою роботу,

мiй брате!

Працiвник мовчить, не одриваеться вiд роботи i не дивиться на прочанина.

(Прочанин тихо до себе.)

Вiн, либонь, глухий.

(Голоснiше.)

Мiй друже!

Благаю ревне, дай менi водицi!

Хоч я ще й небагато увiйшов,

а вже всю воду випив, – душно, бачиш,

а тиковка мала.

Чоловiк (показуе на кухоль з водою, захований у бур’янi).

Он, можеш взяти.

Прочанин (жадiбно приникае до кухля i довго п’е; потiм, напившись).

Нехай господь тобi продовжить вiку,

що ти мене порятував.

Чоловiк знов не подае знаку, що чув сi слова.

Скажи,

де ти береш тут воду? Я пiду

та й наберу собi й тобi. Куди тут

по воду йти?

Чоловiк.

Туди.

(Показуе мотикою в той бiк, звiдки прочанин прийшов, i знов нахиляеться до працi.)

Прочанин.

Назад… Ну, знаеш,

мiй синочку, пробач менi, старому,

я пiдтоптався вже за довгий вiк,

лiнивi ноги стали.

(Сiдае на межi пiд деревом.)

Свiт не близький

менi додому йти. Я з Галiлеi.

Ходив оце в Єрусалим на прощу,

там маю родичiв – сестру i тiтку, —

от з ними й паску iв. А ти, мiй сину,

ерусалимський?

Чоловiк.

Нi…

(Поспiшно.)

Єрусалимський!

Авжеж!.. Хiба, ти думаеш, я звiдки?

Прочанин.

Та я не думаю нiчого. Так от

спитав собi… А поле се – твое?

Чоловiк.

Авжеж, мое. Чие ж би мало бути?

Прочанин.

Ото яка чудна балачка в тебе!

То я тому спитав, бо пам’ятаю,

що як iшов я се в Єрусалим,

то ся мiстина облогом стояла