Давня казка

Леся Украiнка

У добiрку поетичних творiв Лесi Украiнки увiйшли романтичнi поезii «Ви щасливi, пречистii зорi», «Давня весна», «Хотiла б я пiснею стати» i поема «Давня казка». У них – мрii лiричноi героiнi перемежовуються з особистим смутком. Сюжетно насичена поема «Давня казка» – про вiчну суперечку матерiального i духовного, про людянiсть i жорстокiсть, якi завжди поруч на життевому шляху.

Леся Украiнка

ДАВНЯ КАЗКА

Ви щасливi, пречистii зорi

Ви щасливi, пречистii зорi,

вашi променi – ваша розмова;

якби я вашi променi мала,

я б нiколи не мовила слова.

Ви щасливi, високii зорi,

все на свiтi вам видко звисока;

якби я так високо стояла,

хай була б я весь вiк одинока.

Ви щасливi, холоднii зорi,

яснi, твердi, неначе з кришталю;

якби я була зiркою в небi,

я б не знала нi туги, нi жалю.

Давня весна

Промiнням грала, сипала квiтки,

Вона летiла хутко, мов стокрила,

За нею вслiд спiвучii пташки!

Все ожило, усе загомонiло —

Зелений шум, веселая луна!

Спiвало все, смiялось i бринiло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всiх настала,

Дарунки, всiм несе вона, ясна,

Для мене тiльки дару не придбала,

Мене забула радiсна весна».

Нi, не забула! У вiкно до мене

Заглянули вiд яблунi гiлки,

Замиготiло листячко зелене,

Посипались бiлесенькi квiтки.

Прилинув вiтер, i в тiснiй хатинi

Вiн про весняну волю заспiвав.

А з ним прилинули пiснi пташинi,

І любий гай свiй вiдгук з ним прислав.

Моя душа нiколи не забуде

Того дарунку, що весна дала;

Весни такоi не було й не буде,

Як та була, що за вiкном цвiла.

Хотiла б я пiснею стати

Хотiла б я пiснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вiльно по свiтi лiтати,

Щоб вiтер розносив луну.

Щоб геть аж пiд яснii зорi

Полинути спiвом дзвiнким,

Упасти на хвилi прозорi,

Буяти над морем хибким.

Лунали б тодi моi мрii

І щастя мое таемне,

Яснiшi, нiж зорi яснii,

Гучнiшi, нiж море гучне.

Давня казка

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тiльки вибачте ласкаво,

Що не все в нiй буде нове.

Та чого там, люди добрi,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

І давнiше пригадати.

Хто нам може розповiсти

Щось таке цiлком новее,

Щоб нiхто з нас не вiдмовив:

«Ет, вже ми чували сее!»

Тож, коли хто з вас цiкавий,

Сядь i слухай давню казку,

А менi коли не лаврiв,

То хоч бубликiв дай в’язку.

І

Десь, колись, в якiйсь краiнi,

Де захочете, там буде,

Бо у казцi, та ще в вiршах,

Все можливо, добрi люде.

Десь, колись, в якiйсь краiнi

Проживав поет нещасний,

Тiльки мав талан до вiршiв,

Не позичений, а власний.

На обличчi у поета

Не цвiла урода гожа,

Хоч не був вiн теж поганий, —

От собi – людина божа!

Той спiвець – та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був спiвцем поет наш,

Бо зовсiм не вмiв спiвати.