До Основ’яненка

Тарас Григорьевич Шевченко

Вiрш «До Основ’яненка» – це лiрична сповiдь Тараса Шевченка про тугу за рiдною землею, яка огортае серце на чужинi. Бiль за тяжку долю Украiни звучить у кожному рядку, однак поет переконаний, що «наша дума, наша пiсня не вмре, не загине». Вiн звертаеться до Григорiя Основ’яненка як до спiвця рiдного слова i з проханням розповiдати усiм про славу козацьку, про боротьбу за волю. Глибинна любов до рiдноi землi – лейтмотив поезii Тараса Шевченка «До Основ’яненка».

Тарас Шевченко

ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА

Б’ють пороги; мiсяць сходить,

Як i перше сходив…

Нема Сiчi, пропав i той,

Хто всiм верховодив!

Нема Сiчi; очерети

У Днiпра питають:

«Де то нашi дiти дiлись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить лiтаючи,

Мов за дiтьми плаче;

Сонце грiе, вiтер вiе

На степу козачiм.

На тiм степу скрiзь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного: