Перший похiд

Одного разу пiд час риболовлi на рiчцi Стир ми з напарником забрели далi, нiж зазвичай. До слова скажу, що ми рухались верх по течii, тобто в напрямку Хрiнникiв. Вiдiйшли ми вiд Луцька добрих п'ять кiлометрiв i перебуваючи на лонi природи у нас зародилась думка сходити в похiд вiд рiдного мiста Луцьк до Хрiнникiвського водосховища. Вже не пам'ятаю хто сказав тi вирiшальнi слова, – «а давай пiдемо в похiд по руслу Стиру до Хрiнникiв», але вони прозвучали i це головне.

З цих слiв все розпочалось. Розпочався не просто похiд, а новий свiтогляд, нова життева фiлософiя, iнший пiдхiд до буденних проблем i iх вирiшення.

Була п'ятниця першого осiннього мiсяця. І хоча – це був кiнець вересня погода була лiтня, принаймнi в день. Вiд звичайного закiнчення робочого тижня, цей день вiдрiзнявся тим, що з самого ранку, хоч вiн i був робочий йшла шалена пiдготовка до походу. Якщо зовсiм бути точним, то пiдготовка йшла цiлий тиждень, адже це був перший похiд. Потрiбно було все прорахувати, визначитись, що брати, скiльки брати, скласти маршрут. Для орiентування на мiсцевостi i прокладання маршруту я придбав топографiчну карту.

Отже, п'ятниця, всi речi зiбранi, продукти закупленi, маршрут прокладено. Вперед. Ми втiкаемо з роботи на пiвтори години ранiше. Наш колега вивозить нас автомобiлем до точки вiдправлення. І ось ми вже бiля залiзничного мосту, вiд якого розпочинаеться наш похiд. Колега в останне запитуе чи ми не передумали iти… Ми не передумали!!!

Хотiв би зауважити, що дуже багато знайомих та колег по роботi не вiрили в нас, не вiрили, що пiдемо, ось так «на легке», без наметiв, спальникiв i таке iнше. А коли iм усiм стало зрозумiло, що ми налаштованi рiшуче, то не вiрили, що дiйдемо. Особливо скептично був налаштований, колега, який нас пiдвозив. Вiн напевно i погодився на це щоб в останню мить ми передумали iти, а вiн би побачив як ми здались… Не здались! Пiшли!

І вiдразу нас охопила, якась ейфорiя, незрозумiла радiсть, вiдчуття свободи. Так в той момент ми були вiльнi, вiд буденних проблем, вiд нерозумiння знайомих, якi нiяк не могли второпати куди i головне навiщо ми iдемо…

Перед нами лежала дорога. А коли стежка, i навiть час вiд часу не прохiднi хащi та болото. Але це нас не зупиняло…

І дуже добре, що не зупинились, не повернули. Нi не тому, що ми всiм довели, що ми можемо. І навiть не тому, що ми зрозумiли на, що здатнi, в той момент ми збагнули, як це прекрасно подорожувати. Бачити новi мiсця. Мальовничi краевиди, якi е зовсiм поряд. Не в Туреччинi, не в Болгарii, i навiть не в Єгиптi. А на рiднiй землi, на якiй ти вирiс i до них якийсь десяток кiлометрiв. Так е красивi мiсця в Туреччинi, в Єгиптi та в iнших краiнах. Але менi здаеться перед тим як вiдправлятись в мандри за кордон потрiбно пiзнати свою батькiвщину. Ну хоча б для того щоб мати з чим порiвнювати.

На вулицi був кiнець вересня, i хоча було досить тепло, та темнiти починало по осiнньому рано. Тому перше, що ми робили у перший вечiр походу – це шукали мiсце для ночiвлi.

Тут я хотiв би зауважити, що мiсць таких досить багато, але на жаль, на усiх ступала нога людини. А точнiше я сказав би «не людини». Тому що люди пiсля себе гори смiття не залишають. Це ми зустрiчали на усьому шляху. Гори смiття. Так е ще мiсця де не мае порожнiх пляшок, пакетiв, та iнших вiдходiв цивiлiзацii, але таких мiсць все менше.

Менi дивна поведiнка людей. Ідуть на пiкнiк-шашлик. Знаходять мальовниче, ще незасмiчене мiсце. Розкладаються, сiдають. Смажать м’ясо, картоплю, варять уху, п’ють горiлку, спiвають, вiдпочивають. Для чого смiтити. Чи це така традицiя. Залишити пiсля себе гору порожнiх пляшок i iншого смiття, щоб тi хто прийде пiсля них побачив, як вони круто вiдпочили. І усiма силами намагались побити iх рекорд. Вони залишили десять пляшок з горiлки, а ми залишимо, двадцять. І ще пiдемо по сусiднiх мiсцях назбирати пустоi тари, щоб залишити двадцять п’ять. Ось тодi наш рекорд точно нiхто не поб’е. Але ж тодi через якихось п’ять-десять рокiв не буде де сiсти. Я думаю, що всi хто коли не будь прочитае цi рядки, так робити не буде. І знайомим розповiсть, i друзям,