Любов iншого вимiру

Тетяна Миколаiвна Бережна

Олена одна з дванадцяти Обраних, що мають спасти Землю. Тому, вона побувала у Раю, прослухала лекцii Вищих Янголiв та курс Свiтла Ісуса Христа. Вдосконалившись та здобувши справжнi знання, Олена повернулася на Землю.Мiж тим, таемниця буття Олени, ii врода та магiя жiночностi зачаклували Люцифера i Фобоса, Перших Лицарiв Безоднi. Безтямно закохавшись в одну дiвчину, Люцифер i Фобос переживають важку кризу стосункiв, тим часом Пекло занепадае. У ситуацiю змушений втрутитися Ісус Христос…

Любов iншого вимiру

Тетяна Миколаiвна Бережна

© Тетяна Миколаiвна Бережна, 2018

ISBN 978-5-4493-3371-1

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Роман „Любов Іншого вимiру“ – оригiнальний за змiстом художньо-фiлософський твiр. У ньому представлена своерiдна трактовка одвiчноi боротьби добра i зла, по-своему змальованi Рай i Пекло, а також образи Ісуса Христа, Сатани та нашоi сучасницi Олени. Роман захоплюе унiкальнiстю стосункiв Спасителя i Люцифера, драматизмом почуттiв героiв та стрiмким розвитком сюжету» – Василь Левченко, заслужений журналiст Украiни

Нехай Рука Спасителя огортае Захистом та Любов’ю кожного читача цiеi книги!

З щирою повагою, Тетяна Бережна

ЛЮБОВ ІНШОГО ВИМІРУ

Автор: Тетяна Бережна

Глава 1

Несподiвана хвиля збентеження стрiмко жбурнула Олену в обiйми страху: у тишi сутiнок лiтнього садку раптом щось скрипнуло, не по-людському скрикнуло, i на стежинi перед нею виникла химерна iстотка росточком з трьохрiчну дитину. Скута крижаним жахом, Олена прикипiла враженим поглядом до примарного личка крихiтки: виразнi зеленi оченята, дивна усмiшка, скуйовджене срiблясте волосся… Напрочуд тендiтне, у мальовничому лахмiттi, i випромiнюе сяйво, блiдо-блакитне, ледь помiтне…

Серце дiвчини забилося спiйманим пташеням, готовим вилетiти з грудей вiд страху. «Що це, привид?» – блискавкою стрiльнуло у мозку. Аж раптом у головi Олени тоненько проспiвало: «Несу благу вiсть! На тебе чекае райська мандрiвка!» Нi разу не розтуливши рота, дивне створiння похитнулося i розтануло у прохолодi ночi.

Дмухнув вiтерець, по стежинi дрiбно затремтiли мережива тiней вiд дерев та кущiв. На мить Оленi здалося, що ii звичайний свiт iснування здригнувся теж. Холодне мiсячне сяйво лише посилювало ефект нереальностi. Приголомшений подивом мозок вiдмовлявся вiд сприйняття фантастичноi пригоди. «Нi, нi! Цього не може бути! Нi!» – як у латиноамериканському телесерiалi заграною платiвкою закрутилося у головi.

Мiж тим сутiнки погустiшали i чудовi пахощi нiчноi фiалки просякнули повiтря наскрiзь. Олена вдихнула на повнi груди. Повз неi, майже торкнувшись ii плеча, прослизнув величезний кажан. Хором застрекотiли коники, забулькотiли жаби у вологiй травi. Вiдчувши лоскiтливе тертя оксамитового вушка об ногу, Олена посмiхнулася.

– Василько, теж злякався? – спитала свого котика.

– Няя! – нiби пiдтвердило ласкаве звiрятко.

– Ходiмо у хату, малий, – проворкувала Олена горлицею.

Вона зрушила з мiсця, пiд босою ногою розчавилося щось волого-слизьке.

– Який жаль! Мабуть, це равлик! – зiтхнула Олена i пiшла спати.

Тiло Олени намагалося заснути, та активно працюючий мозок заважав. – « Ну як таке може бути?» – настирно сiпала мозок думка. – «Ще й як може! Не тобi дивуватись, вiдьмо. Краще згадай про своi несподiванi очi!» – раптом порадив у ii головi хрипкий голос, сповнений зневаги.

І Олена згадала… згадала похорон свого батька… Це було три роки тому. Батько виглядав байдужим i зовсiм чужим на святi Смертi, влаштованому на його честь.

Того страшного дня, порозкидавши то тут, то там веселi зеленi галявини у червоних тюльпанах, у мiсто увiрвався сонячний травень. Тому i на цвинтарi розквiт бузок i пустотливо цвiрiнчали горобцi… Олена не плакала, а лише торкнулася холодного, скам’янiлого чола батька долонею… На серцi тужно занило: iй здалося, що ii безжально кинули у чорну безодню Журби.

Чомусь Олена пригадала, як вона малою дiвчинкою, граючись у садку, тикнула пал