Ярино, вогнику мiй

Ярослава Дегтяренко

Ярина мрiяла про весiлля з молодим козаком Данилом Лозицьким. Та закоханих роздiлила доля: Ярина потрапила до татарського улусу, ставши невiльницею. Мурза Аяз-бей, давнiй ворог Данила, закохуеться в цю горду русинку i ладен на все заради неi. Ярина теж мае почуття до Аяз-бея… На жаль, Ярину продають до Бахчисарайського гарему. Довкола дивовижноi рабинi, яку нарiкають Вогником, плетуться iнтриги, а в кожному закутку палацу чатуе смертельна небезпека. Аяз-бей i Данило обидва прагнуть звiльнити Ярину, але вогонь ii кохання зiгрiе серце лише одного з них.

Ярослава Дегтяренко

Ярино, вогнику мiй

Роздiл 1

Ярина та Ярема

Дiтей не вiдлякнеш суворiстю, вони не переносять тiльки брехнi.

    Л. М. Толстой

Одного дня до пана Станiслава Черевковського, березанського сотника Переяславського полку, дiйшла звiстка, що його единий син Андрiй помер. Старий сприйняв новину байдуже. Лише замовив панахиду.

Станiслав давно викреслив сина зi свого життя, бо той одружився з незаможною сиротою! Звiсно, що таке не могло влаштувати Станiслава. Вiн був не знатного походження, проте заможний, тому хотiв мати багату невiстку i впливових родичiв. От i поставив питання руба: не дасть благословення на цей шлюб. Проте Андруся це не зупинило, вiн обвiнчався з коханою та пiшов iз нею шукати щастя на чужинi.

І нинi впертiсть Черевковського обернулася бiдою: Андрiй служив гайдуком в одного шляхтича, який, затiявши сварку з сусiдом, загинув разом зi своiми охоронцями. А ще доброзичливцi розповiли сотниковi, що його невiстка та онуки животiють у злиднях, тож йому варто забрати до себе едину рiдню. Але Станiслав лише зневажливо скривився. «І пальцем не поворухну задля цiеi злидоти! Через неi я втратив сина», – думав старий пiзно ввечерi, на самотi випивши чарку за упокiй душi Андрiя.

На жаль, Станiслав був не позбавлений порокiв. Рано овдовiвши, вiн не поспiшав одружуватися вдруге i, вмiло користуючись своею чарiвливiстю, заводив собi полюбовниць. Сусiди, чудово обiзнанi про iнтимнi справи сотника, лише нишком лихословили за його спиною. Але вiдверто висловити свiй осуд нiхто не наважувався – Станiслав був жорстокий i мстивий.

Минуло майже три роки пiсля смертi сина, коли Черевковський дiзнався про смерть невiстки. Що коiлось у душi Станiслава всi цi роки, чи сумував вiн за единим сином, чи нi, було вiдомо хiба що парафiяльному священиковi. Але тепер старий вирiшив-таки забрати онукiв до себе. І через два тижнi джури привезли до Березанi семирiчних хлопчика i дiвчинку.

Побачивши онукiв, Станiслав був вражений. Але не тим, що дiти були худi й недоглянутi, а iхнiй одяг майже перетворився на лахмiття. А тим, що вони виявилися близнюками. Та ще й рудими, як покiйна невiстка! Старий приголомшено дивився на два абсолютно однакових личка з великими очима вiдтiнку соковитоi зеленi. І жодного теплого почуття онуки, якi нагадували занедбаних кошенят, у ньому не викликали.

Дiти, що було незвично, дивилися на свого суворого дiда без остраху. А коли той пройшовся кiмнатою, вони насторожено стежили за ним, повертаючи голiвки, немов не чекали добра вiд цього ставного чоловiка з красивим обличчям i сивим волоссям.

– Назвiть вашi iмена, – холодно звелiв Станiслав.

– Ярема та Ярина, – спокiйно сказав хлопчик, не випускаючи худеньку ручку сестри зi своеi долонi. – А тебе як звати? – запитав вiн з дитячою безпосереднiстю, у якiй дiдовi вчулася прихована насмiшка. Адже досi близнюки не знали про те, що мають рiдного дiда – мати нiколи не розповiдала про нього.

– А ти, внучку, нахаба! – вiдповiв Станiслав. – Надалi думай, як зi мною говориш! Бо доведеться навчити тебе шанобливостi.

– Тiльки спробуй образити мого брата! – вигукнула Ярина, блиснувши оченятами.

– Пффф! Теж менi захисниця! А силоньки маеш багато, онучко? – глузливо вiдповiв дiд. – Насте! – покликав вiн свою куховарку i, коли та з’явилася, наказав: – Вiдведи цих здихлят у лазню й ретельно вимий – щоб жодноi вошi на них не залишилося, а потiм перевдягни! Бо старцi краще за них одягненi!

– Що ти, Станiслав