Гранiт Вулканович

Володимир Кривенко

Цi казки, малята, написанi мною в спiвтовариствi з моею любою онучкою Сашенькою,яка допомагала менi, придумуючи цiкавi, оригiнальнi сюжетнi лiнii.В будь-якiй найфантастичнiшiй казцi органiчно переплiтаеться бувальщина з небувальщиною, але де та межа, що вiддiляе одне вiд iншого? В наш час вже дуже багато казок стали буденною реальнiстю. Уявiть собi, любi малята, що вам, якимись чином вдалося перемiститися в часi на 100-200 рокiв назад i там розповiсти про звичайнi речi, що оточують вас у вашому повсякденному життi… для тих людей з минулого ваша розповiдь була б суцiльною казкою…Пропонуемо вашiй увазi нашу маленьку збiрочку казок-бувальщин

Володимир Кривенко

Гранiт Вулканович

Гранiт Вулканович

Йшов я, якось, степовою дорогою, втомився, хотiлося вiдпочити. Поруч зi стежкою лежав великий округлий гранiтний камiнь. Присiсти, трохи вiдпочити? Але ж до мiстечка, куди я йшов, було вже недалечко, то чи варто затримуватись?

– Може дiйду, та вже там i вiдпочину, – подумав я.

– Та сiдай, сiдай, перепочинь, – почув я чийсь дивний голос. Я озирнувся – нiкого. Праворуч-лiворуч – теж нiкого…

– Та що ти озираешся? Тут я, тут! Сiдай просто на мене, вiдпочинь, поговоримо трохи, якщо ти не дуже поспiшаеш, бо сумно менi. Друзi, сусiди моi, вiд старостi в щебiнь та пiсок розсипались, тепер нема з ким i словом перемовитись. Ранiше тут, коло мене дубок рiс. Я його, як вiн малим був, i вiд пекучих суховiiв захищав i ранковою росою напував, а вiн, коли пiдрiс, гарну тiнь для подорожнiх давав, що на менi вiдпочивали i менi цiкавi iсторii розказували. Тепер вже й дубка того нема, сам я лишився…

Подолавши розгубленiсть, я сказав:

– Вибачте, шановний, ви сказали «перемовитись словом з сусiднiми каменями»… Нiколи не чув, щоб каменi мiж собою розмовляли…

– Ви, люди, багато чого не знаете, бо не чуете, бо не вмiете ви прислухатись до того, що оточуе вас, все спiшите, спiшите кудись… А, до речi, чого це ти до мене на «ви» звертаешся, – спитав Камiнь. – Ти ж людина, ви ж називаете себе «вiнцем творiння»! А ми, так, камiння…

– Вибачте, у нас просто так заведено – до старших за вiком на «ви» звертатися.

– Дiйсно, я «трохи» старший за тебе, а скiльки тобi рокiв? – поцiкавився Камiнь.

– Менi? – знизав я плечима. – Старий я, вже за 70 перевалило…

– Лише за 70 рокiв i старий? – розсмiявся Камiнь. – Менi, он, за 70, а може й за 700 мiльйонiв рокiв, вже точно й не пам'ятаю, а все ще, як бачиш, тримаюсь!

– І всi 700 мiльйонiв рокiв провели ви на цьому мiсцi? – жахнувся я.

– Е, нi! Моя доля склалась так, що сюди мене з дуже далеких краiв та пiдступна панi прикотила…

– Яка панi?

– Водою ii звуть, – сумно вiдповiв Камiнь.

– А чому ви, шановний, Воду пiдступною називаете? – здивувався я, – завдяки Водi все життя на землi тримаеться!

– Ваше – так, – погодився Камiнь, – тримаеться, а нам, мiнералам, вона дуже життя псуе. Вiд неi тим з нас, хто не дуже мiцний характер мае, i пiд землею сховатися неможливо; знайде, з'iсть-розчинить i в море винесе, а на тому мiсцi лише величезну печеру-пустку залишить. З нами, гранiтами та базальтами, iй так легко впоратись не вдаеться, ось тут i виявляе вона свою пiдступнiсть; ласкаво та нiжно огортае нас, шукаючи найменшу щiлинку. Затiкае туди i чекае морозу, а коли морози вдарять, ось тодi вона i виявляе свою пiдступнiсть; мiсця iй там, бач, мало робиться. Ми усi вiд морозу стискуемося-зменшуемося, а вона навпаки, перетворившись на лiд i помалу ту щiлинку в трiщину розривае, а далi i, взагалi, пiсок з нашого брата робить…

– А як же вам вдалося стiльки часу, протидiючи впливу Води, зберiгати свою первiсну форму?

– Та! Яку там первiсну форму! – зiтхнув Камiнь. – Коли я народився, я був бiльшим за найбiльший будинок в тому мiстечку, куди ти йдеш! Тобто, народився я разом з братиком моiм Базальтом, яскраво червоним струменем розпеченоi лави.