Майже казка

Оксана Сайко

Непросто, коли знаеш, що на тебе чекае в майбутньому, коли ось-ось здiйсниться одне пророцтво. Але, виявляеться, передчуття того, що мае статися, може жити в твоему серцi незалежно вiд передбачень. Коли душа здатна пiзнавати таемницi, вiдчувати еднiсть з природою i свiтом, коли раптом починае вiдчувати подих одного каменю i бачити кiлькасотлiтню сумну й дивовижну iсторiю, що для когось давно стала легендою. Ця повiсть про вiчне очiкування, передчуття i тугу за любов’ю. Про силу почуттiв, якi вiдкривають сенс, навiть якщо перешкоди i щось неможливо…

Оксана Сайко

Майже казка

Вона народилася в недiлю, разом з першими променями сонця. Коли крик дитини урочисто сповiстив про ii прихiд у цей поки що незнайомий, лячний i чужий свiт, на мить зачудувався неозорий блакитно-зелений лiс, огорнутий молочним серпанком туману, лагiдно зашелестiло листя, i вiтер залiг у високi трави, тихенько зiтхнуло застигле таемниче озеро. У вiкно невеличкоi хатини на краю маленького села, де сталося благословенне таiнство, зазирав свiжий погiдний ранок. Повитуха, загортаючи в полотно дитину, всмiхнулася до змученоi важкими пологами вже немолодоi жiнки:

– Дiвчинка народилася разом iз днем – буде щаслива…

Жiнка тяжко зiтхнула й усмiхнулася, обiймаючи маленький згорток:

– Аби була здорова. Вона буде менi втiхою на старiсть.

У ту мить Ганна почувалася щасливою, бо раптом у життi ii з'явився сенс, якого досi не було нiколи. Стiни ii невеличкоi хатини посвiтлiли, вiкна оселi здавалися прозорiшими й бiльшими, вiдкриваючи ii очам клаптик неба, крони ясенiв i промiння сонця. Ранiше вона й не сподiвалася, що в неi колись буде дитина, бо не мала чоловiка. Молодiсть ii давно минула, i чекати вiд життя вже не було чого. Кiлька рокiв тому вона поховала матiр i залишилась сама-самiсiнька. З кожним роком самотнiсть ii дедалi бiльше набувала хворобливостi, ставала нестерпною, але вона не бажала щось змiнити, хоч така нагода не раз траплялася. Замолоду Ганна була досить привабливою, але, зазнавши вiд кохання розчарування й болю, не хотiла пережити цього ще раз. Колись давно вона була закохана в чоботаря, який якось проводжав ii додому з сусiднього села, куди вона з дiвчатами щонедiлi ходила на танцi, що iх мiсцевi музики влаштовували у недобудованому клубi. Вони йшли польовою дорогою. Чоботар обiймав ii за стан, i вона всмiхалася, бо вiн був вродливий i дужий, i подруги могли б iй позаздрити. Нiч була синя, млосно-тепла i терпка. Вона й досi пам'ятала ii запах, який бiльше не повторився нiколи. Може, тому, що такi ночi бувають тiльки якось, лише раз, у юностi? Вона й досi пам'ятала запах стиглого жита, вологоi трави, свiжоi землi й прохолодного вiтру. Зiрки пiдморгували iй, а земля втiкала з-пiд нiг. Жито ховало iх в своiх обiймах i нiжно лоскотало тiла. Вона здригалася вiд цiлункiв чоловiка i вiтру, зачудована, збентежена, засоромлена й розпалена. Вона була щаслива… А за мiсяць чоботар одружився. Подруги хихотiли й перешiптувались, бо вiд когось дiзналися, що трапилося тодi, в ту нiч. У сльозах Ганна задушила свое кохання й поклялася, що вiдтепер жоден чоловiк не торкнеться ii. Вона рiзко вривала будь-якi спроби залицянь, хоч серед тих залицяльникiв був i заможний парубiйко iз сусiднього села, i один вдiвець, добрий господар, та жоден з них не припав iй до серця. Мати ii лише скрушно зiтхала – якби в Ганни був чоловiк, iм було б набагато легше, бо пiсля смертi Ганниного батька вони часто терпiли нестатки. Мати просила, нерiдко плакала i нарiкала, але нiщо не могло вплинути на Ганну. Обличчя ii робилося незворушним, холодним i впертим, вона надовго змовкала i замикалася в собi. Так спливали роки, у тяжкiй працi на полi та за господарством вона почала старiти. Їi карi очi запали, зблякли вiд смутку, одноманiтностi й самотностi, збайдужiли, втратили свiй колишнiй вираз замилування свiтом i подиву, коси порiдiли i де-не-де пiдступно зрадили кольору, плечi опустилися пiд тягарем труднощiв та важкоi працi. Їi подруги, що на той час вже мали дорослих дiтей, часто при нагодi казали:

– Важко, певно, Ганно, тобi самiй, особливо тепер, коли п