Отроки княжича Юрiя

Петро Михайлович Лущик

Минуло сорок рокiв пiсля навали орд хана Батия на Русь. Виросло нове поколiння людей, котрi не знали життя без монголiв. Здаеться, у Галицькому князiвствi усi змирилися iз залежнiстю вiд правителя причорноморських земель Ногая.

Князь Лев Данилович так i не наважився називати себе королем. Вiн змушений щоразу вiдгукуватися на заклики Ногая брати участь у його численних походах на Польщу, Литву, Угорщину. Але водночас князь обережно, щоб не викликати пiдозри у хана, продовжуе вiдбудовувати мiста i приеднувати новi землi. У цьому йому допомагае син Юрiй i один з його фаворитiв воевода Глiб.

І саме тодi минуле знову нагадало про себе…

Петро Михайлович Лущик

Отроки княжича Юрiя

I

Здавалося, ще вчора непереможна армiя, котру боялися на обидвох берегах Сяну i з котрою не хотiли зв’язуватися навiть зарозумiлi тевтонцi, з ганьбою вiдступала, зазнавши нищiвноi поразки вiд вiйська сандомирського воеводи (навiть не короля!), яке у декiлька разiв поступалося чисельнiстю. Усi вцiлiлi у цьому побоiщi – i князi, i простi ратники – нiяк не могли собi пояснити, яким чином могла програти майже шеститисячна армiя, зiбрана з усiх руських земель i до того ж пiдсилена монгольською кiннотою, «люб’язно» наданою у допомогу беклярбеком Ногаем, заледве тисячному вiйську короля Лешека Чорного. Богом забута Гозлиця?,[1 - Село поблизу Сандомиру (Польща).] де якраз на Іоанна Предтечi?[2 - 23 лютого 1280 року.] у герцi зiткнулися неприятелi, стала для русичiв воiстину фатальною. І найболючiшою була навiть не сама поразка – вiйна складаеться не з одних лише звитяг, поразки також загартовують. Найбiльше непокоiло те, що розбити вiйсько воеводи Варша можна було дуже легко, але неузгодженiсть князiв все ж призвела до трагедii. Князь волинський Володимир Василькович наказав своiм воiнам атакувати мiсто Осек, звiдки волиняни повернулися з багатою здобиччю i природно не встигли на початок бою; луцькому князю Мстиславу Даниловичу до останнього здавалося, що оточений ним Сандомир ось-ось попросить про почесну капiтуляцiю. А монголи, наданi Ногаем у допомогу, замiсть цього зайнялися тим, до чого бiльше звикли: грабунком. В результатi князь Лев програв битву. Багату здобич Володимира довелося залишити, тiкаючи вiд полякiв, котрi ось уже другий день нападають на здеморалiзоване руське вiйсько. Ногайцi ж i тут не зрадили собi – вони продовжували грабувати, рухаючись попереду основного вiйська.

Ганебна поразка остаточно розсварила братiв. Навiть тепер, коли русичi поверталися додому, увесь час вiдчуваючи дошкульнi удари полякiв. Ще недавно едине вiйсько розсипалося на три нерiвнi частини: монголи, дружинники Володимира i Мстислава та залишки дружини Лева. Саме ця роздробленiсть i дозволяла полякам майже безкарно нападати на русичiв. Зараз же Лев Данилович iхав десь попереду i не хотiв нiкого з братiв бачити, а Володимир з Мстиславом посерединi розтягнутоi колони на чолi своiх воiнiв також не спiшили нав’язуватися розгнiваному старшому братовi.

У той час, коли князь Лев Данилович на самотi переживав свою поразку та роздумував про ii причини, волинський i луцький князi трималися разом. Але i вони не оминули теми минулих подiй. Майже ровесники, останнiм часом вони зблизилися, одночасно вiддаляючись вiд князя Лева. Цьому сприяла та обставина, що резиденцii Мстислава i Володимира роздiляла менше нiж сотня верст, у той час як до столицi Лева шлях був удвiчi бiльшим. Той факт, що обидва князi були категорично проти цiеi польськоi авантюри i лише наказ Лева, пiдсилений грамотою Ногая, змусив Володимира i Мстислава прийти на допомогу старшому братовi, зблизив iх.

– І що ти про все це думаеш? – запитав Володимир, теплiше загортаючись у плащ.

– Чесно? – поцiкавився Мстислав.

Йому також було холодно вiд пронизливого зимового вiтру i незатишно вiд усвiдомлення упущеноi перемоги.

– Інакше краще промовчати.

– Якщо чесно, то у тому, що сталося, виннi ми всi.

Володимир Василькович дивно всiм тiлом повернувся до Мстислава, вiд чого його кiнь не зрозумiв намiрiв господаря i в нерiшучостi зупинився. Володимир лише злегка пiдiгна