Публiцистика: вибранi статтi, iнтерв’ю

Іван Федорович Драч

Ім’я Івана Драча (нар. 1936 р.) вiдомо не тiльки в Украiнi, але й далеко за ii межами. Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадсько-полiтичний дiяч, перший голова Народного Руху Украiни, Герой Украiни (2006), I. Драч до того ж мае й величезний публiцистичний доробок.

До видання увiйшли iнтерв’ю, вибранi статтi та есеi Івана Драча, присвяченi знаменитим людям – Г. Сковородi, Т. Шевченку, О. Гончару С. Параджанову, Е. Хемiнгуею, П. Нерудi та багатьом iншим, – в яких яскраво розкрився публiцистичний талант митця.

Іван Федорович Драч

Публiцистика

Вибранi статтi, iнтерв’ю

Поетичний iжак з головою сатира i волоссям кольору витiпаних конопель

Бреде цей поетичний iжак весняними заливними луками Кончi-Озерноi, похиливши лобасту голову, мудруе щось на самотi, стрепенеться, коли вайлуватий Рекс пiднiме на крила диких качок, приголубить – проведе iх стривоженим поглядом i з острахом нашорошить вухо, чи не почуе пострiлу в лугах далеких, бо з кожним пострiлом вiн меншае на свiт, малiе:

На крижня меншаю, на зайчика малого,

Який сховався в мокрому кущi,

І вже немае слiз жалiтись нi на кого.

Менi вночi жалiеться трава,

І дика качка, й перша крапля зiрки,

І лист, i свист – усе неустрiленне,

Усе неубiенне, все живе.

А луки захлинаються вiд великоi води. Кущi верболозу пiднiмають до неба тонюсiнькi гiлочки-палички, немов хлопчаки мiряють дно; ген засвiтилися оченята перших котикiв; рудастий мох уже моститься, аби присмалитися на першому гарячому сонцi…

Тиха спокiйна величавiсть високоi води на просторах застиглоi вiд передчуття бурхливого народження весни Кончi-Озерноi не втишуе душевного неспокою, не гасить лихоi пожежi сумлiння. Уявлялася поетичному iжаковi Велика Вода, яка пiдступае невидимо щомитi, щохвилi до його тимчасового дому:

Забуттям тяжко хлюпае

І докорами праведно грима,

i яку вiн ошалiло накликуе на свою розпанахану самодокорами душу:

Вже по душу залитий

Отою Водою Великою.

Гордий i колючий цей поетичний iжак не даеться в руки, згортаеться в клубок своiх важких мовчань, повсякчасних саморозп’ять на хрестi сумнiвiв i тривог. Буяв же «дух крилатий у грiшнiй плотi», харизматичним метеором випалював морок покори в настроях мiльйонiв, натхненно рухав отого скрипучого воза нацiонального лiнивства i хатоскрайства, сподiвався на розкрилення украiнського духу на весь простiр державного самоздiйснення, а тепер?

Тепер тi, хто боровся з його несамовитим патрiотизмом, ревно вчать поета помiркованого патрiотизму та ехидно докоряють за втрату харизми. Вiн i сам вiдчувае, що вiд цих крилатих злетiв духа лишилася хiба що неспокiйна, запитальна пам’ять, що iнодi вiн сам собi нагадуе iржавий уламок бойового крила, що «плугом преться по рiднiм болотi». Але чи бачать вони, цi ревнi патрiоти, що цей уламок крила тепер вершить роботу плуга, який настирно оре «поле рiдного iдiотизму» в сподiваннi колись натхненно виковати iз упертого плуга «золоту, крилату харизму»? Як тут не згадати вiрш «Плугатар» iз першоi збiрки «Соняшник». Молодотичинiвський плуг – символ здиблення планети i буйноi весни, яким i досi грае на сонячних струнах слухняна веселка:

Куди не пiдеш Украiною —

Сонце кларненить навкруг.

Хай голова в iнеi —

Крае

крицевий

плуг!

Бреде цей поетичний iжак зарошеними високими травами Кончi, слухае, як у перелетах губить його лiта тужлива зозуля, зупиняеться на мить, бо Рекс звiвся на переднi лапи i завмер: ген сiра чапля повiльно, немов намацуючи твердь, опускае ногу в сизотуманну застиглiсть болота, дивиться, як сонце покресало слiпучими ножами ситу темiнь застиглих дубiв, i, можливо, згадуе тi далекi, ще не його, а батькiвсько-материнськоi пам’ятi Телiжинцi, що на Киiвщинi, в яких вiд 17 жовтня 1936 року горить зiркою життя його пам’ять. Горить i манить-зазивае, вимучуе i втiшае-заколисуе неминучим вiчним спокоем у телiжинських сирих сувоях ораноi-переораноi землi:

Поховайте мене в Телiжинцях,

Де так пахне безсмертям трава,

Де лiси, мов списи, гороiжаться

І де Роська, мiй Стiкс, проплива.

Там, у Т