Нетерпiння серця

Стефан Цвейг

Стефан Цвейг (1881–1942) – найпопулярнiший австрiйський письменник, автор новел, романiв i белетристичних бiографiй. Їх екранiзували генii кiно, на них виросли поколiння читачiв. Секрет його творiв простий: Цвейг вiдкривае таемницi людського серця, блискуче передае найтоншi порухи душi, розповiдае про незвичайно сильнi почуття, що штовхають героiв на подвиги i злочини, про божевiльнi пристрастi, гордiсть i здатнiсть до самопожертви… Драматичнi долi героiв, любов i ненависть на межi життя й смертi, глибокi душевнi депресii майстерно описанi автором, що й сьогоднi робить його твори актуальними.

Є митi у життi, що iх по праву можна назвати доленосними, коли якась дiя, навiть мимохiть мовлене слово можуть круто змiнити долю людини. Саме про це роман Стефана Цвейга «Нетерпiння серця» – про загострене почуття самотностi, обдурену довiру, про нетерпiння серця, що не дочекалося щасливого повороту долi. Це iсторiя про кохання паралiзованоi Едiт, дочки магната з провiнцiйного угорського мiстечка, до молодого лейтенанта, який спочатку, жалiючи дiвчину, зi спiвчуття вдае, що вiдповiдае на ii кохання, а потiм тiкае. Авторовi вдалося показати, наскiльки беззахисне людське серце, на якi вiдчайдушнi вчинки штовхае воно людину.

Стефан Цвейг

Нетерпiння серця

«Хто мае, тому дасться» – цi слова з Книги Мудростi може з упевненiстю пiдтвердити кожен письменник: «Хто багато розповiв, тому розкажуть». Немае нiчого помилковiшого, нiж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадуе, безкiнечно вигадуе з невичерпного запасу подiй та iсторiй. Насправдi ж, замiсть того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити образам та подiям знайти себе, вони ж бо, за умови, що вiн не втратив здатностi бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповiдача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповiдае про свою.

Також i цi подii менi розповiли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсiм неочiкуваний спосiб.

Минулого разу у Вiднi я, втомлений вiд рiзноманiтних справ, ввечерi зайшов у ресторан у передмiстi; як я думав, вiн уже давно вийшов iз моди i там мало вiдвiдувачiв. Але щойно я туди увiйшов, одразу досадливо усвiдомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усiма ознаками щироi радостi, котру я подiляв зовсiм не так бурхливо, пiдвiвся мiй знайомий i запросив за свiй стiл. Було б неправдою стверджувати, що той ревний чоловiк був нестерпним чи неприемним сам по собi, але вiн належав до того сорту настирливо товариських натур, якi так само, як дiти – поштовi марки, – колекцiонують знайомства i тому надзвичайно пишаються кожним екземпляром своеi колекцii. Для цього добродушного дивака – за сумiсництвом путнього та розумного архiварiуса – сенс усього життя обмежувався скромним задоволенням: щоразу, коли згадувалося iм’я, що час вiд часу з’являлося в газетах, мати змогу чванливо та недбало кинути: «Це мiй хороший друг» або: «А, я лише вчора з ним бачився», або: «Мiй друг А. сказав менi… а мiй друг Б. вважае», – i так неухильно до кiнця алфавiту. Вiн завжди аплодував на прем’ерах своiх друзiв, телефонував з привiтаннями наступного ранку артисткам, не забував про днi народження, замовчував неприемнi газетнi замiтки, а хвалебнi – надсилав зi щирою увагою. Отже, не неприемна людина, адже вiн вiд усього серця старався i був ощасливлений, коли хтось звертався до нього за якоюсь незначною послугою або поповнював його колекцiю знайомств новим об’ектом.

Але описувати цього друга «ятамбув» (таким веселим iронiчним словом зазвичай називають у Вiднi цей рiзновид добродушних паразитiв серед пiстрявоi групи снобiв) – марна справа, бо кожен iх знае, i знае, що без грубощiв захиститися вiд iхньоi зворушливоi, проте нав’язливоi уваги неможливо. Отож, змирившись, я пiдсiв до нього; не пройшло й чверть години за розмовами, як у ресторан увiйшов пан: високого зросту, вiн звертав на себе увагу своiм молодявим рум’яним обличчям та елегантною сивиною на скронях; його постава виказувала колишнього вiйськового. Мiй сусiд одразу ж iз властивою йому запопадливiстю пiдскочив для привiтання, хоча той пан