Марiя Стюарт

Стефан Цвейг

«Марiя Стюарт» – один з кращих життеписiв, що належить перу найпопулярнiшого австрiйського письменника Стефана Цвейга (1881–1942). У романi зображено протистояння Марii Стюарт, шотландськоi королеви, яка претендувала ще й на англiйський трон i для якоi на першому мiсцi завжди були поклики серця i тiльки потiм – аргументи розуму, та англiйськоi королеви Єлизавети, що нiколи не пiзнала радощiв материнства й подружньоi любовi. Але передусiм це була боротьба не двох королев, а двох Жiнок – видатних, розумних, пiдступних, хоробрих, якi дiяли в iм’я любовi та влади, i кожна з них заплатила за це свою цiну.

Стефан Цвейг

Марiя Стюарт

Вступ

Виразне та вiдкрите саме себе пояснюе, натомiсть таемниця дiе творчо. Саме тому iсторичнi постатi та подii, затiненi запиналом непевностi, вимагають новоi iнтерпретацii i новоi фантазii. За класичний коронний приклад такого невичерпного повабу таемничостi, властивоi iсторичнiй проблемi, може правити життева трагедiя Марii Стюарт. Навряд чи якiй-небудь iншiй жiнцi в свiтовiй iсторii присвячено так багато лiтератури: драм, романiв, бiографiй i дискусiй. Понад три сторiччя Марiя Стюарт незмiнно вабила поетiв, давала роботу вченим, i ii постать ще й досi з не меншою силою спонукае по-новому зображувати ii. Адже сенс усього заплутаного – прагнути ясностi, а всього темного – свiтла.

Але, як часто трапляеться, життеву таемницю Марii Стюарт зображували й тлумачили вкрай протилежно: мабуть, немае жодноi жiнки, яку б змальовували в таких рiзних постатях: то як убивцю, то як мученицю, то як дурну iнтриганку, то як небесну святу. Але диво дивне, ця розмаiтiсть ii образу – наслiдок не браку збережених матерiалiв, а надмiру iх, який плутае i бентежить. Є тисячi й тисячi збережених документiв, протоколiв, актiв, листiв i повiдомлень, уже триста рокiв завжди з iншим i щоразу новим завзяттям рiк у рiк поновлюють процес про ii провину або невиннiсть. Але, що докладнiше вивчати документи, то прикрiшою стае в них сумнiвнiсть усiх iсторичних свiдчень (а отже, i зображень). Навiть якщо якийсь документ з огляду на характер його письма справжнiй, давнiй i його автентичнiсть пiдтверджено архiвною експертизою, вiн однаково не конче може бути надiйним i по-людському правдивим. Навряд чи ще де-небудь так виразно, як у випадку Марii Стюарт, можна пересвiдчитись, iз якими несамовитими розбiжностями тогочаснi спостерiгачi описували однiеi пори ту саму подiю. Проти кожного документально засвiдченого «так» стоiть документально засвiдчене «нi», проти кожного звинувачення – виправдання. Неправдиве з правдивим, вигадане з дiйсним переплетенi так тiсно, що, власне, кожному сприйняттю образу Марii Стюарт можна надати найбiльшоi вiрогiдностi: той, хто хоче довести, що вона – спiвучасниця вбивства свого чоловiка, може подати десятки свiдчень очевидцiв, але ж так само й той, хто прагне довести ii непричетнiсть до того вбивства; для будь-якого зображення ii характеру фарби змiшанi ще наперед. А якщо до цiеi плутанини наявних повiдомлень додаеться ще й партiйнiсть полiтики або нацiонал-патрiотизму, викривлення образу стае ще несамовитiшим. Щоправда, людська натура однаково, тiльки-но йдеться про суперечку за буття або небуття мiж двома людьми, iдеями чи свiтоглядами, навряд чи уникае спокуси стати на якийсь бiк, визнати, що хтось каже правду, а хтось – нi, назвати одного винним, а другого – невинним. А якщо, як-от у даному випадку, автори здебiльшого самi належать до котрогось iз двох напрямiв, релiгiй чи свiтоглядiв, якi борються мiж собою, однобiчнiсть iхнiх зображень майже неминуче визначена наперед; загалом протестантськi автори всю провину покладають на Марiю Стюарт, католицькi – на Єлизавету. В англiйських зображеннях Марiя Стюарт майже завжди постае як убивця, в шотландських – як бездоганна жертва ницоi обмови. Листи зi скриньки, цi найсуперечливiшi предмети дискусiй, однi, присягаючи, називають правдивими не менш несхитно, нiж iншi – фальшивими, бо навiть у найнезначнiшi подii вперто втручаеться партiйне забарвлення. Мабуть, саме тому людина, що не е анi англiйцем, анi шотландцем, людина, що не