Справжнiй Мазепа

Петро Михайлович Кралюк

Ретророман

Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор, перший проректор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя». Автор понад 150 наукових праць з iсторii, фiлософii, релiгiезнавства, полiтологii, лiтературознавства, а також шести iсторико-iнтелектуальних художнiх книжок, в яких вiн подае власнi версii iсторичних подiй та бiографiй видатних людей минулого. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки «Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони» та «Богдан Хмельницький: легенда i людина».

В основi сюжету «Справжнього Мазепи» – святкування у провiнцiйному мiстечку двох ювiлеiв: Миколи Гоголя та «украiнсько-шведського союзу». Автор оселив нащадкiв гоголiвських персонажiв у сучаснiй психлiкарнi. Божевiльний Едiчка пише роман «Гетьман», а молодий лiкар-психiатр Левко (вiн же – оповiдач) контролюе цей процес. Петро Кралюк обiгруе не лише сюжети та епiзоди «Тараса Бульби», «Вiя», а й бiографiю Гоголя, Пушкiна, Шевченка, Івана Мазепи. Героями роману, як i в гоголiвських творах, стають смiх, загальна гра, гротеск.

Петро Кралюк

Справжнiй Мазепа

Опасно шутить писателю со словом.

    Микола (Нiколай) Гоголь

Старенький мiкроавтобус, що колись iздив гарними европейськими магiстралями, тепер, пiдстрибуючи на вибоiнах, котиться битим украiнським шляхом. До дороги тiсненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно i нощно гуркоче, вищить i мчить удалину…

Чергова сiльська зупинка. Їх на цьому маршрутi багато. Пасажири замовкають. До салону входить жiнка. На нiй – старий, але чистенький одяг. Схоже, зi секонд-генду. Вона, певно, лiчить кожну копiйку. З-пiд ii хустки вибиваеться пасмо сивого волосся. А ще – у неi великi темнi очi. Наче у Дiви Марii на старовиннiй iконi…

За руку жiнка веде миршавого хлопця десь рокiв двадцяти. Шкiра зморшкувата, вузенькi плечi, руки… І порожнiй вiдсутнiй погляд.

Хлопець зодягнутий у щось темне. Як i жiнка.

– Мамо… – тихо скиглить вiн.

Хтось поступаеться йому мiсцем. Вiн опиняеться навпроти мене, на вiдстанi простягнутоi руки. Зустрiчаюся поглядом iз ним. І стае незатишно…

«Спокiйно, – кажу собi. – Це всього лише олiгофрен, можливо, твiй майбутнiй пацiент…»

– Мамо, – знову хникае хлопець, – сядь бiля мене…

– Синку, я ж поруч.

– Я скоро буду виходити, – каже дiвчина, що сидить поряд. І пiднiмаеться з мiсця.

Син та мати сiдають плiч-о-плiч. У материнських очах – важка печаль. Темна i тиха…

– Добридень, Марiе, – вiтаеться хтось iз знайомих.

Вона кивае головою: «Добрий…»

– Таки iдеш?

– Їду… – каже. Й невимовна гiркота бринить у ii голосi. З ока скачуеться сльоза.

Знайома не розпитуе. Мовчить.

Хлопець лякливо тулиться до матерi. Вона нiжно обiймае його. І здаеться; цi iстоти – половинки одного цiлого…

– Мамо…

– Все буде добре, Андрiйку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…

Вона ще мiцнiше пригортае сина до себе.

Вiдводжу погляд. Автобус петляе дорогою. Обабiч – старi дерева. Поле, рiчка, заплава…

З’являються будиночки, церквиця на пагорбi, крамнички, базарчик. Богом забута мiсцина.

Виходжу з автобуса. Моi мимовiльнi супутники – теж.

Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.

Мати купуе апельсин. Схоже, тi кiлька гривень iй нелегко вiдривати вiд куцого сiмейного бюджету…

На мить з-за хмари визирае сонечко. Кидае золоте промiння. У руцi матерi нiби спалахуе помаранч. На ii обличчi – посмiшка. Апельсин легко перекочуеться iз руки жiнки на долоньку сина.

– Мамочко… – вдячно бринить його голос.

І нiби десь губиться…

Поряд зi мною – величний бароковий костел. На фасадi храму – лiпнина, фiгури неначе вiдриваються вiд суети земноi, прагнучи небесного блаженства…

Костельний дзигар – iз поржавiлими стрiлками. Схоже, вони зупинились давно. Яке iм дiло до того, чи день зараз, чи нiч? І чи весна нинi, чи лiто…

Храм iснуе у позачассi. Перенiсся з iншоi епохи, затримався трохи у нашому сьогоденнi. Та воно скороминуще. А вiн стоятиме…

Колись у костелi звучав орган – урочисто й мiстично, наповнюючи звуками лункий простiр. І вiдчували себе тут вiряни не просто