Закон равлика

Андрiй Юрiйович Курков

Журналiст Вiктор Золотарьов #2

Книга продовжуе розпочату автором у романi «Пiкнiк на льоду» розповiдь про долю журналiста Вiктора Золотарьова. Рятуючись вiд смертi в Антарктидi або беручи участь у передвиборчiй кампанii в Киевi, переживаючи жахи «добровiльного» чеченського полону, вiн усвiдомлюе справедливiсть народженого самим життям Закону равлика: без власного будиночка, даху, ти, як равлик без мушлi, – безпорадний слимак. І будь-хто, мимохiдь, може просто тебе розчавити «носаком модноi тупоносоi туфлi»…

Андрiй Юрiйович Курков

Закон равлика

1

Протоку Дрейка перетинали чотири днi, а потiм ще три днi Вiктор не мiг прийти до тями. Полярники, що прибули разом з ним на кораблi «Обрiй» з аргентинського портового мiстечка Ушуаi, спромоглися вже пристосуватися й узялися до науковоi працi, поспiшаючи зробити якiсь вимiри й аналiзи перед близькою полярною нiччю. А Вiктор усе ще вилежувався в кiмнатi житлового поверху головного корпусу. Виходив лише попоiсти та визирнути назовнi. Ставилися до нього нормально. Вiн навiть устиг заприятелювати з одним справжнiм полярником: за фахом той був бiофiзиком i займався дослiдженнями в галузi виживання людини в екстремальних умовах. Вiкторовi здавалося, що для цього досить кiлька разiв перетнути вир протоки Дрейка, ширшоi, либонь, за Чорне море. Але цей учений перетинанням протоки не цiкавився: сам зiзнався, що всi чотири днi пролежав на лiжку з туманом у головi й порожнiм шлунком.

Помалу Вiктор вивчив станцiю. Навiть надвiр почав виходити. Для цього видали йому ясно-червоний костюм iз жовтими смужками, що вiдсвiчують. Затямив iще одне правило: перед кожним виходом – нехай навiть на десять хвилин – треба записатися на дошцi, що висiла лiворуч вiд вхiдних дверей. Зазначити прiзвище й час виходу. Йому пояснили, що якщо за годину людина не повертаеться – усi рушають ii шукати.

Узагалi ж iсторiя станцii Вернадського була досить трагiчна, i Вiктор, здаеться, збагнув, чому Англiя подарувала ii Украiнi. Англiйцям тут не плужило. За роки роботи станцii загинуло шiстнадцять полярникiв i розбилося два лiтаки, що доставляли сюди запаси й устаткування. А якщо спуститися до води й озирнутися, то комплекс iз кiлькох невеличких i одного бiльшого двоповерхового будиночка з горищем-складом вiдразу починав нагадувати давне в’язнично-острiвне поселення.

І тiльки в одному мiсцi на полярнiй станцii можна було розслабитися й спокiйно посидiти, – у барi житлового корпусу. Але, власне, бар був, нiби вiдморожений. Випивку в ньому не продавали, та й самого бармена звiку не iснувало. Сюди можна було прийти зi своiм спиртним i посидiти бiля стiйки бару. Можна було випити й занюхати китичкою рiзнорозмiрних бюстгальтерiв, котрi телiпалися на пiдпiрному брусi, що починався бiля стiйки й упирався в стелю. Усi бюстгальтери були з автографами колишнiх власниць – химерна традицiя станцii: усi жiнки, що тут побували, залишали в барi цей предмет туалету, немов провокацiю для еротичних снiв полярникiв.

Вiктор теж потрапив у лабети. Але йому не йшлося про сон: руки несамохiть потяглися до твердого мережива, що берегло принадну для чоловiкiв форму. І хоч тепер iх виповнювало повiтря, але сам доторк пучками пальцiв обпалив Вiктора вiдчуттям весни. Вiн наче вiдчув запах квiтучоi вишнi.

Може, фантазiя й повела б його далi, але наразi до стiйки бару присiло двое полярникiв з кiлькома пляшками аргентинського пива. Припрошували до пива й Вiктора, але вiн вiдмовився.

– Дарма, – спiвчутливо мовив один iз них. – Це вже останне пиво – бiльше не буде!

Бiофiзика-екстремолога звали Станiслав, чи, простiше, Стась. Вiн знайшов Вiктора годинки за двi й запропонував погуляти.

Вони спустилися до дощатого пандусу – слiпу, – яким спускали й затягали моторнi гумовi човни на алюмiнiевому каркасi. Там Вiктор побачив своiх перших в Антарктидi пiнгвiнiв: порiвняно з Мишком, були вони маленькi, наче iграшковi.

– Це пiнгвiни Аделi, – пояснив Стась. – Адже ми на островi, а це ще не зовсiм Антарктида.

Вони пройшлися до дизельноi, де гув генератор, потiм – до якоiсь закритоi лабораторii, де робилися магнiт