Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Гiлберт Кiт Честертон

Видання з паралельним текстом

Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – визнаний класик англiйськоi лiтератури, один з найяскравiших письменникiв першоi половини XX столiття. Його романи i численнi есе стали класикою, проте любов читача принесли розповiдi про патера Брауна – тихого, соромливого священика, що майстерно розкривае найбiльш заплутанi загадки i злочини. Видання цих оповiдань розпочалоя 1911 року i розтягнулося на добру чверть столiття, перетворившись на детективну епопею. Їi мудрий i невибагливий герой навiть не завжди прагне покарати злочинця, але розставляе все по мiсцях.

До видання «Записки патера Брауна» увiйшли новели «Багряний мiсяць гори Меру», «Останнiй жалiсливець Марнiв», «Чоловiк iз двома бородами», «Проклята книга» та iншi.

В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование

Гiлберт Кiт Честертон

Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Записки патера Брауна

Багряний мiсяць гори Меру

Усi погодилися, що благодiйний базар, влаштований у Меллоувудському абатствi (певна рiч, за згодою ледi Маунтiгл), був чудовим. Гойдалки, каруселi та панорами щодуху розважали народ. Я вiдзначив би i власне благодiйнiсть, якби хтось iз присутнiх там осiб пояснив, у чому вона полягала.

Як би там не було, нам доведеться мати справу далеко не з усiма цими особами, перш за все – з трьома з них, а саме – з однiею жiнкою i двома джентльменами, котрi, голосно сперечаючись, походжали мiж головними павiльйонами або, точнiше, наметами. Праворуч вiд них мiстився славетний провидець, в чиему малиновому кублi оселилися чорнi i золотi божества, багаторукi, як спрути. Може, вони свiдчили про те, що не обдiлять його своею допомогою. А можливо, вони просто втiлювали мрiю якогось хiроманта. Лiворуч стояв намет френологii, прикрашений набагато скромнiше, на подив шишкуватими черепами Сократа та Шекспiра. Як i личить справжнiй науцi, тут були тiльки бiла та чорна фарби, тiльки числа i креслення. Малиновий же намет, де панувала тиша, приваблював таемничим темним входом. Френолог на прiзвище Фрозо – вертлявий смаглявий чоловiчок з неймовiрно чорними вусами – стояв бiля свого святилища та пояснював невiдь-кому, що будь-яка голова виявиться такою ж значною, як у Шекспiра. Ледве нагодилася молодиця, то вiн накинувся на неi i з усiею старомодною чемнiстю запропонував помацати ii череп.

Панi вiдмовилася до грубощiв ввiчливо, але ми пробачимо iй це, бо вона була захоплена суперечкою. Даруемо ми i тому, що вона була господинею, самою ледi Маунтiгл. Нiхто не назвав би ii непримiтною: глибокi темнi очi свiтилися якимось голодним блиском, а бадьора, навiть несамовита усмiшка дещо суперечила виснаженому обличчю. Одiж ii була химерною, згiдно з тодiшньою модою, бо вiдбувалося це задовго до вiйни, що так успiшно навчила нас серйозностi та зiбраностi. Гарнiтур жiнки був схожий на намет провидця, в ньому було щось схiдне, його прикрашали дивовижнi таемнi символи. Але всi знали, що Маунтiгли схибнутi, тобто, в перекладi на мову науки, вони переймаються схiдною культурою та схiдними вiруваннями.

Дивовижнi властивостi примадонни вiдтiняли досконалу пристойнiсть обох джентльменiв. Як велiла та допотопна мода, все в них було строгим i бездоганним, вiд бiлих рукавичок до блискучого цилiндра. Однак рiзнилися i вони. Джеймс Гардкасл поеднував пристойнiсть iз вишуканiстю, а Томмi Гантер – з вульгарнiстю. Гардкасл був багатообiцяючим полiтичним дiячем, хоча в товариствi цiкавився чим завгодно, але не полiтикою. Можна, звiсно, сказати, що кожен полiтик багато обiцяе. Але, будьмо справедливi, цей жевжик багато i робив. Однак малиновi намети не викликали в нього напливу дiяльностi.

– На мiй погляд, – промовляв вiн, вкладаючи в око монокль, що оживляв своiм блиском його суворе обличчя, – перш нiж сперечатися про магiю, маемо встановити межi ще непiзнаних сил. Без сумнiву, сили такi е, навiть у вельми вiдсталих людей. Факiри, наприклад, чинять дивовижнi речi.

– Ви хотiли сказати, шахраi? – з наiвним виглядом спитав другий джентльмен.

– Томмi, не мели дурниць, – сказала жiнка. – Вi