Король болю

Богдан Вiкторович Коломiйчук

«Король болю» – новий авантюрний роман Богдана Коломiйчука. Дiя твору вiдбуваеться в XVI столiттi у Львовi, Поморянах, Краковi та iнших мiстах давньоi Речi Посполитоi. Тут знову з’являються героi, знайомi читачевi з першоi книги автора «Людвисар. Ігри вельмож»: майстерний стрiлець i фехтувальник Христоф, найманцi Казимир та Орест, лiкар Домiнiк Гепнер та iншi.

В 1572 роцi помирае король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІ, забираючи з собою безлiч таемниць. Та одну вiн мусить передати в надiйнi руки, навiть якщо доведеться домовитися з самою Смертю про ще один день життя… Середньовiччя представлене в романi цiкаво та захоплююче, а карколомнi мiстичнi та еротичнi пригоди персонажiв роблять цю книгу однiею з найкращих у доробку Коломiйчука.

Богдан Вiкторович Коломiйчук

Король болю

Авантюрний роман

Роздiл І

Дивнi постояльцi

Вона шукае пропащi душi i змiцнюе,

Просить ласки й осягае ii,

Святiша вiд Вiрсавii.

    Св. Епiфанiй[1 - З книги А. Содомори «Латинськi написи Львова».]

Шаленi пекучi вiтри терзали Малопольщу влiтку 1572 року. Вони були сильними настiльки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вiтрах завжди чекають бурi, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але ii не було. Тiльки дерева виривалися з корiнням, i залишенi десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усi найближчi околицi.

«Не на добро…», – скрушно хитали головою старцi, насмiлюючись хiба вистромити носа зi своiх осель. Час вiд часу знадвору чувся глухий стукiт в стiну. Це вiтер люто жбурляв у неi чимось, що пiдняв iз землi подекуди за кiлька стай[2 - Стая (пол. staja) – старопольська мiра довжини. Одна стая – 134 м.] звiдси. Шмат деревини, сiдло, заступ, якесь нещасне козеня або навiть теля могли прилетiти будь-якоi митi i звiдки завгодно. Так тривало вже третiй день.

І стiльки ж часу у заiжджому дворi, що знаходився за два днi дороги до Кракова, не було нових постояльцiв. Були тi, що через вiтри не могли iхати далi, але й перестали платити господарю за нiчлiг. Втiм власник двору, попри збитки, усе ж мав i вигоду, оскiльки задурно своiх гостей не годував, а тi, радше з нудьги, анiж з голоду, iли й пили багато.

Один iз них, на iм’я Христоф, наказував приносити iжу й питво йому до кiмнати, сам з’являючись серед цих своiх друзiв по нещастю вкрай рiдко. Хоча й невiдомо було, чи вiн так само, як i решта, поспiшав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудоi чорнявки, котрiй також знайшлося мiсце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну дiряву ковдру, вона солодко дрiмала, пiдклавши долонi пiд праву щоку. За вiкном люто свистiли вiтри, яких, здавалось, було там тисячi, i кожен з них мав свiй голос, мов у якомусь диявольському хорi, проте вони наче заколисували цю жiнку. Жодноi тривоги, жодного неспокою не було на ii обличчi, а отже й у ii снах.

Христоф, умостившись на стiльцевi бiля вiкна, за яким сiрiв полудень, не зводив з неi очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь ii обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, i дослiдити поглядом клаптики оголеного тiла, що виднiлися з-пiд ковдри. Хоч, можливо, вiн чекав пробудження цiеi жiнки, не бажаючи будити ii сам.

Раптом, вiн зачув чиiсь притишенi голоси за дверима i незграбнi кроки кiлькох пар нiг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихiше. «Авжеж, – подумалось йому, – тим роззявам давно цiкаво хто я, хто ця жiнка, чим ми тут займаемось i чому не виходимо на люди… Що ж, зараз будуть знати».

Чоловiк звiвся на ноги i нечутно пiдiйшов до дверей. Хвилину почекавши, вiн рiзко повернув ключ у дверях i щосили смикнув iх на себе. За ними виявилось три здивованi мармизи, що належали трьом захмелiлим чоловiкам, ззовнi схожих на волоцюг через свiй до краю занедбаний одяг.

Двое з них, що надмiрно спиралися перед цим на дверi, не втримали рiвновагу i провалилися в кiмнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подiбними на двiйко сполоханих свиней.

– Вiтаю, панове, – промовив Христоф, спостерiгаючи, як тi згодом мусили з на