Темна синя вода. Ручай

Радiй Володимирович Радутний

Темна синя вода #2

Радiй Радутний (нар. 1969 р.) – вiдомий украiнський письменник, автор фантастичних творiв та бойовикiв, пiсля деякоi творчоi паузи виступив з монументальним циклом.

В iсторико-фантастичному циклi «Темна синя вода» плануеться не менше трьох книг. Перший роман – «Темна синя вода. Джерело» – вийшов у видавництвi «Фолiо» в 2016 роцi й одразу зажив широкоi популярностi серед читачiв.

«Темна синя вода. Ручай» – це другий роман iз серii подорожей в минуле Украiни, де всi подробицi тогочасного життя виписанi автором зi знанням тих реалiй, чого б вони не стосувалися – побуту, масштабних вiкопомних подiй у нашiй iсторii чи вiдомих постатей.

Химерна доля зiбрала кiлькох героiв у Киевi ХVIII столiття, де ще зовсiм немае таких знайомих нам орiентирiв, де все – iнакше. Трое чоловiкiв й одна молода жiнка. Кожен несе в собi якусь моторошну таемницю. Один – наш сучасник, що побував у бувальцях, знае вiйну не з переказiв. Іншi, схоже, iз майбутнього, десь так через пару столiть. Вони вимушенi гуртуватися, бо на кожному кроцi на них чекае смертельна небезпека, вона – скрiзь…

Радiй Володимирович Радутний

Темна синя вода. Ручай

Роздiл 1

Виробнича нарада

І рiчка була та сама, i пагорб той, i навiть якийсь натяк на дорогу протоптали-проiздили понад нею – а от усе iнше зникло. Анi натяку на млин, на греблю, на мiст. Зникло урвище, де, вочевидь, брали глину для хат – бо не виднiлося й хат; зник ставок – бо який же ставок без греблi?

Натомiсть лiсу побiльшало.

Може, й справдi Землi було б краще без людей? Принаймнi лiсам точно краще. Хоч i насаджували iх у моi часи, та рубали все-таки бiльше. У часи, коли моя мама була школяркою, то iх виганяли саджати гаi та лiсосмуги; батько трохи старший, i в його часи пробували навiть з лiтакiв насiння розкидати – але дерев усе одно стае все менше та менше.

А шкода.

І пагорби меншають, а деякi – то й зовсiм зникають, i рiки мiлiшають, а про звiрiв я й взагалi мовчу.

Так що були своi плюси в тому, щоб опинитися на високому пагорбi, укритому лiсом, а що в лiсi водилася звiрина – то про це жодних сумнiвiв. Ще коли пiднiмались – то налякали зайця, Галя мало не вступила у купку оленячого лайна кульками, а Ігор очима показав менi слiд. Чималий слiд, з пiв моеi долонi завбiльшки, тiльки пальцiв лише чотири, натомiсть iз кiгтями.

Або вовк, або дуже-дуже великий собака. Якого тут бути не може за визначенням, отже, все-таки вовк.

Розпалили багаття. Сiрникiв, ясна рiч, не було, а хоч би й були – один чорт, бо й мене, й Ігоря, й Галю варто було б викрутити перед тим, як сушити; а в Альберта, що зустрiв нас пiсля вивалювання з вiкна – й тим бiльше. Взагалi не певен, що були в його часи сiрники, та й не потяг би вiн iх iз собою.

Багаття вiн розпалив хитрою залiзякою – тою самою, що наставляв i на мене.

Недаремно наставляв, слiд сказати – бо течiя заперла мене на грузьке, i продирався б я крiзь грязюку довго та марудно… якби не цвьохнула залiзяка тоненьким тросиком iз кiльцем на кiнцi, й Альберт не скомандував хапати його й тримати мiцно.

Якось хитро скомандував, незнайомими термiнами, але якi тут можуть бути розбiжностi? Дають – бери, б’ють – тiкай, утiк – розвернися й придивись, чи нема можливостi подякувати тим самим.

Я взяв.

Залiзяка коротко запищала – й раптом сiпнула мене з багнюки, протягла до самого берега, потiм так само коротко вереснула, й настав час вiдпустити кiльце.

Чоловiк, що тримав хитрий пристрiй, навiть не поточився – це при тому, що тiльки-но витягнув з болота суттево бiльше центнера м’яса, трохи кiсток, й приблизно з наперсток мозку.

Саме так. З наперсток, а може, й ще менше.

Бо як, як пояснити iнакше те, що я бачити – бачив, чути – чув, на доторк також вiдчував, а зробити висновок так i не спромiгся!

Навiть близько пiдходив, з самого початку пiдозрював в Ігорi виконавця, а не iнiцiатора всього цього заходу! Припускав же! А от зробити наступний крок – кеби не вистачило.

– Знайомтеся, – сказав Ігор, тiльки-но я зiп’явся на рiвнi. – Це Альберт, командир нашого… е-е-е… загону. Вiн з трохи дальшого майбутнього