Край битого шляху

Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #2

Ім’я Романа Іваничука (1929–2016), украiнського письменника, лауреата багатьох лiтературних премiй, вiдомо не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. У його творчому доробку близько п’ятнадцяти iсторичних творiв, якими письменник намагався заповнити бiлi плями в нашiй iсторii.

Подii, зображенi в трилогii «Край битого шляху» (1962), вiдбуваються на Закарпаттi. Перша частина «На зламi ночi» охоплюе час 1935–1936 рр. Молодий науковець Антiн Кривда намагаеться знайти свiй шлях у буремних подiях, що вирують навкруги. Вiн пише наукову працю про топонiмiку Сiлезii, яка згодом стане своерiдним закликом до боротьби проти польськоi влади. Друга частина трилогii «Імлистий ранок» зображуе подii 1939 року. До Загайпiлля пiсля тривалих поневiрянь повертаеться i нарештi знаходить свое щастя сестра Антона Кривди Оленка…

Роман Іваничук

Край битого шляху

Трилогiя

Книга перша

На зламi ночi

Мужню силу хоч похилить горе,

Та не зломить, в пiдлiсть не поверне;

Так i свiчку хоч схили додолу,

Свого свiтла вниз вона не зверне.

    І. Франко

І

Антiн Кривда успiшно склав останнiй екзамен i дiстав схвальну рецензiю на магiстерську працю.

Швидко пiднiмався угору по вулицi Руськiй, часом пiдбiгав, комусь там вклонявся посмiхаючись, але не сповiльнював кроку, поки не зайшов у браму восьмого номера. Тут зупинився, передихнув i, ледве стримуючи бурхливу радiсть, статечно, як це належить магiстровi фiлософii, попрямував до дверей помешкання двiрнички, в якоi прожив п’ять студентських лiт. Мав намiр постукати, увiйти i, згiдно з усiма правилами доброго тону, манiрно вклонитися: «Маю честь, шановна панi, сказати вам…» Але дверi нараз вiдчинилися, i на порозi стала стара згорблена жiнка в чорнiй хустинi, з поораним глибокими зморшками обличчям. Вона витирала сухi руки об подiлок i, насторожена, спитала:

– Ну?…

– Панi Мацiйова, панi Мацiйова! – пiдбiг Андрiй i схопив ii за руки. Бiльше нiчого не сказав, та його радiсть упала свiтлом на обличчя староi, розгладила чоло й вiдбилась у щасливих сльозинах, що раптом заблищали в глибоких борознах пiд очима.

– Склав! – Кривда стиснув Мацiйову в обiймах, а вона, дивна, замiсть смiятися, захлипала на його грудях.

– Поiдете…

– Нi, нi. Я ще побуду у вас трохи.

Антiн наспiх переодягався. Зав’язував до накрохмаленого комiрця модну краватку, чистив водою засмальцьованi рукави вихiдноi блузи, причiсував перед дзеркалом непокiрного чуба. Погляд його спинився на засидженому мухами стiнному календарi, знайшов сьогоднiшне число – дату закiнчення унiверситету. Антiн вийняв червоний олiвець, пiдкреслив дату i враз згадав: сьогоднi йому двадцять сiм рокiв! А вiн забув про свiй день народження!

«Двадцять сiм лiт… – мiркував. – І мало, i багато. Багато, коли подумати, що нiчого корисного досi не зробив, а мало, бо що цi роки проти довгого людського життя».

Дивився на свое зображення в дзеркалi й говорив до невисокого густобрового юнака:

– Антосю, а ти наче й непоганий кавалер. Чи не пора подумати про даму серця? Тiльки це вбрання…

За п’ять лiт не мiг заробити на порядний одяг. Але сьогоднi все це здавалося такою дрiбницею…

Хтось постукав у дверi.

– Прошу! A-а, Владек! А я саме збирався йти до тебе. Добре, що прийшов. Отже, так, як умовлялися: нi театр, нi кiно, а тiльки кнайпа. «Жорж». Пробач, зависоко взяв. «Гонконг»![1 - Назви колишнiх львiвських ресторанiв.] Зрештою, я згодний хоч до дiдька на вечерю. Ти розумiеш, у нас сьогоднi кiнець! Кiнець, що стае початком. Дiалектика! A-а, ти ж не цiкавишся фiлософiею. Та це дурниця. Сьогоднi й фiлософ збожеволiв би, побачивши, що всякi дурнi стають фiлософами.[2 - Фiлософом називався той, хто закiнчив фiлософський факультет.] Ну, чого так дивишся?

– Чекаю, коли перестанеш торохтiти. Вже? Тепер слухай. Мохнацький запросив нас сьогоднi до себе на вечерю. Зрозумiв?

– Оце i все? Не бачив Гриць ногавиць. Чим тут захоплюватися? Таж у дiдька було б веселiше! Старий дивак навiть такого дня у товариствi за столом доводитиме рацiональнiсть порiвняльного методу в мовознавствi. Це ж ну