Помiж двох орлiв

Петро Михайлович Лущик

Петро Лущик народився 1963 року на Львiвщинi. Закiнчив фiзичний факультет Львiвського державного унiверситету iм. Івана Франка. Працюе вчителем фiзики та iнформатики у Сопошинськiй школi. Лауреат конкурсiв «Коронацiя слова» 2003, 2014, 2015 i 2017 рокiв.

У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи письменника «Тамплiери короля Данила», «Ратники князя Лева», «Настане день, закiнчиться вiйна…», «Отроки княжича Юрiя». Бажаючи позбутися «опiки» ненависного управителя, п’ятнадцятирiчний Тарас зголошуеться пiти у вiйсько гетьмана Станiслава Жолкевського. Сам гетьман усупереч своiм переконанням змушений брати участь у московськiй вiйнi. Доля зводить Тараса з iще юним Богданом Хмельницьким, а одного разу вiн навiть рятуе вiд неминучоi смертi майбутнього гетьмана Украiни.

Чим далi просуваеться польське вiйсько в глиб Московii, тим ближчий Тарас до здiйснення заповiтноi мрii – стати крилатим гусаром. Коли ж, здавалося, мета досягнута, вiн повертаеться додому…

Петро Михайлович Лущик

Помiж двох орлiв

1

«Написано в церквi втечi Пресвятоi Богородицi до Єгипту монастиря святих Отцiв Василiан пiд Жовквою року Божого 1609».

Брат Амвросiй поставив крапку, вiдклав убiк перо й побожно перехрестився. Погортавши щойно закiнчену працю, вiн задоволено усмiхнувся. Хоч уже й очi погано бачать, i рука вже не така тверда, але почерк, здавалося, не змiнився вiдтодi, як вiн написав свое перше «Житiе святих». Гай-гай, невже минуло аж п’ятдесят рокiв? Десятки разiв замерзала мiсцева рiчка i стiльки ж скресала ii крига, щоб десь у березнi-квiтнi затопити низовину, що вiддаляла село вiд новозбудованого мiста.

Чесно кажучи, брат Амвросiй дещо злукавив. Немае вже монастиря бiля Сопошина. Давно вже нема. І братii також нема. Вiн залишився сам-один.

Монах важко зiЯтхнув. Так, один. Іншi або похованi на мiсцевому цвинтарi, або переселилися у Крехiв. І досi як чуе про печери Крехова, у старого ченця щемить серце. Нi, вiн, звичайно, радiе вiд того, що на цю землю спустилася благодать Божа, що монахи святого Печерського монастиря оселилися тут, започаткувавши особливе служiння й завидну смиреннiсть. Амвросiй нiколи не бачив цих двох ченцiв, хоч вiдтодi, як вони з’явилися тут, минуло вже чотирнадцять рокiв. Спочатку Сильвестр та Йоiль – так звали прибулих – поселилися у двох печерах на узлiссi. Одна з них служила за житло, а iншу, бiльшу, пристосували пiд церкву. Хто вони були – не знав нiхто. Хтось казав, що ченцi прибули з Киева, хтось переконував, що принаймнi Йоiль прийшов iз Грецii, можливо, навiть iз самого Афону. Нiхто не знав, а монахи не спiшили розповсюджуватися на цю тему.

Вiстка про особливу благодать поширилася навколишнiми селами, як весняна повiнь. Десь через рiк до ченцiв приедналися першi послушники – жителi найближчого села. І тодi неначе прорвало! Ченцi iз численних монастирiв, що iснували сотнi рокiв, просили у своiх iгуменiв благословення приеднатися до святих монахiв. Це прагнення особливо пiдсилилося тодi, коли до братiв дiйшла звiстка про пiдписання у Берестi унii з папським престолом. Ченцi вважили, аби захистити вiру потрiбен значно бiльший подвиг, анiж той повсякденний, який вони здiйснювали. І печери Крехова – саме те мiсце, куди варто прагнути. А десять рокiв тому перший брат, Симеон, залишив стiни цього монастиря. За вiсiм рокiв у нову обитель перебралися майже всi.

Останнiм монастир покинув iгумен. Амвросiй пам’ятав розмову з братом Порфирiем, неначе це вiдбулося вчора. Тодi кожен з них залишився при своiй думцi: iгумен так i не зумiв переконати його послiдувати за iншими братами, адже вiн залишиться один в спорожнiлому монастирi; Амвросiй же даремно просив Порфирiя не покидати мiсце, на яке ще сто двадцять рокiв тому спустилася благодать Божа. Єдине, що змiг добитися брат Амвросiй, – так це благословення свого iгумена, щоб залишитися тут. Розумiючи, що старому ченцю буде важко призвичаiтися до нових порядкiв, вiдмiнних вiд уже звичних (воiстину, не йти ж у чужий монастир зi своiм статутом!), Порфирiй виконав прохання старця.

– Що ж, – сказав Амвросiй на прощання. – Напевне, це дi