Жарiнь. Зупинись, подорожнiй!

Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #3

Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку понад п’ятнадцять iсторичних творiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii.

«Жарiнь» (1964) – заключна книга трилогii «Край битого шляху» (1962) – розповiдае про долю ровесникiв автора, про iхнi пошуки вiрного шляху боротьби зi злом, про тi крутi дороги, що ними йшла в буремнi военнi роки галицька молодь до пiзнання iстини, а також про складний процес сприйняття i не сприйняття радянського ладу галичанами.

Також до видання увiйшла повiсть Р. Іваничука «Зупинись, подорожнiй!», що була задумана як епiлог до трилогii «Край битого шляху» i в якiй авторовi, як вiн сам зауважував, вдалося вперше переступити межу страху i назавжди скинути спокусу кон’юнктури.

Роман Іваничук

Жарiнь

Зупинись, подорожнiй!

Жарiнь

Роман

Се ж остатня вiйна, се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стае!

    І. Франко

Перша частина

І

Заколосився травень рум’яним свiтанком, напучнявiлi жита несмiливо вклонилися тугими вусиками до землi, струсив росяну пергу з м’якорунних вiвсiв перепелиний передзвiн.

Ранок розглянувся по ланах, що попливли вiд тракту аж до зарiнку над Прутом, придивився до узбiч за гостинцем, i звелись здивовано бровами рожевi хмаринки на обрii: чому нема людей на полi, чому спить Дiдицький виселок i Загайпiлля дрiмае за лiсом, нiжиться у мiцному свiтанковому снi?

Тiльки пастушка вивела на росу коровину i сонно – бо ж спати хочеться, ще й як хочеться поспати на свiжих досвiтках! – мугикала пiсеньку про барвiночок у вiночку, а люди ще не прокидалися, бо свято було вчора i нинi – оте весняне пишне свято.

З гущавинного тунелю на встелену сивим димком леваду вийшли двое i посмiхнулися до сонця, ще продряглi вiд ранiшньоi прохолоди.

– То хiба вже вертайся, Василю, я до станцii сама пiду, – сказала дiвчина i чорну косу перекинула на груди, а Василевi до безтями захотiлося припасти й поцiлувати ту пахучу косу-змiю, тi тугi груди, що випиналися пiд блузочкою i, мабуть, також, як волосся, пахли миртою. Але дивився ранок, i сонце вже пiднялося над вершечками тополь ген там за рiкою – тож не можна було, та й дiвчинка-пастушка перестала мугикати пiсню, задивилася, заздрiсна й замрiяна.

– Бувай здорова, Вiрочко…

Тремтiла над головами крислата осика, набухлi росинки зривалися з листкiв i падали разом з парубоцьким гарячим поглядом на волосся, обличчя, на стуленi уста дiвчини.

– Вiрочко… – прошептав Василь, дивлячись у ii великi зеленкуватi очi. – Я… Ми два роки майже отак здибаемося… i не знаю, забава це чи… бо вже нiбито й не маленькi…

Дiвчина боязко вiдвела очi, вона знала, що хоче сказати парубок. Та й люди вже подейкують, мовляв, не став Іван Ковбанюкiв ученим, то хоч його брат Василь ожениться на вчителевiй дочцi; мати допитливо поглядала на Вiру й лукаво похитувала головою, а батько також iнодi задумувався над тим, що не маленькi ж вони, не маленькi…

– Я полюбив тебе, Вiрочко…

– Не треба, не можна цього казати! – скрикнула Вiра. – Неправда це!

Та Василь не чув тепер уже нiчого, рвучко обняв дiвчину i шалено впився в ii губи. Вона навiть не могла пручатися, лише хитала головою й ображено дивилася в його сп’янiлi очi.

Протверезiвши, Василь вiдпустив Вiру, та вже не побачив ii обличчя. Вона висмикнулась, як риба з рук незграбного рибалки, i побiгла до тракту, залишаючи на росяному мереживi двi темнi дорiжки.

– Вiро! – зойкнув Василь iй навздогiн, але дiвчина не оглянулася. – Дурень, дурень!! – заскрипiв зубами. – Куди ти прешся, мужицьке рило?… Панi вона, вчительська дочка, свинопасе!

Вдарив кулаком по стовбуру осики, кулак здерев’янiв, дерев’янiло серце. На землю посипалась роса, мов сльози.

З-поза високоi зеленi жита визирала пастушка, заздрiсна й замрiяна. Коровина хапала на повну пащу жмуття соковитого хлiба, але дiвчина цього не бачила. Вона марила про перший поцiлунок, ще не знаючи того, що не завжди вiн приносить щастя.

Паленiючи вiд ранково