Кохання останнього магната

Френсiс Скотт Фiцджеральд

Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – видатний американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Нiч лагiдна», «Великий Гетсбi» та «По той бiк раю».

«Кохання останнього магната», незакiнчений через передчасну смерть автора роман Ф. Скотта Фiцджеральда, який вперше був опублiкований у 1941 роцi його другом i вiдомим лiтературним критиком Е. Вiлсоном пiд назвою «Останнiй магнат», посiдае ключове мiсце в спадщинi письменника. Позначений автором як вестерн, роман розповiдае про становлення комерцiйноi «студiйноi системи» Голлiвуду з усiм його закулiссям та норовами «дикого Заходу».

Попри незавершенiсть, роман неодноразово лягав в основу театральних та кiнопостановок, найвiдомiшою з яких е фiльм Елiа Казана «Останнiй магнат» (1976) з Робертом де Нiро, Робертом Мiтчем та Джеком Нiколсоном у головних ролях. У 1993 роцi лiтературознавець Метью Дж. Брукколi, провiдний фахiвець з творчостi письменника, опублiкував невiдредаговану версiю роману пiд назвою «Кохання останнього магната», за якою i було здiйснено переклад.

Френсiс Скотт Фiцджеральд

Кохання останнього магната

Вестерн

Роздiл I

Хоча на самому кiноекранi я й не з’являлася, та виросла я саме в кiно. Нiхто iнший як Рудольф Валентiно[1 - Рудольф Валентiно (1895–1926) – вiдомий американський кiноактор iталiйського походження, зiрка нiмого кiно, творець типажу «екзотичного героя-коханця».] заiжджав на мiй день народження, коли менi сповнилося п’ять – принаймнi так менi казали. Я зазначаю це лише для того, аби було зрозумiло, що я бачила, як крутяться колiщата Голлiвуду, ще до того, як досягла свiдомого вiку.[2 - Свiдомим вiком (age of reason) прийнято вважати сiм рокiв, коли дитина починае усвiдомлювати вiдповiдальнiсть за своi вчинки.]

Десь рокiв у вiсiмнадцять я було надумала навiть написати мемуари «Донька продюсера», та саме в цьому вiцi руки до мемуарiв якось не доходять. І це добре, бо iнакше та моя писанина дуже скидалася б на прiсну ветхозавiтну колонку солодкавоi Лолi Парсонз.[3 - Луела Парсонз (англ. Louella Parsons, 1881–1972) – американська журналiстка, кiнооглядачка i колумнiстка, колонка якоi з оглядом новин Голлiвуду, включаючи плiтки, у газетi «Los Angeles Herald-Examiner» передруковувалася бiльш нiж у шестистах газетах по всьому свiту, сягаючи читацькоi аудиторii понад двадцять мiльйонiв, зробивши Парсонз найвпливовiшою оглядачкою (i плiткаркою) кiноiндустрii США. В оригiналi гра слiв: англiйською «lolly» означае «льодяник», «цукерочка».] Мiй татко займався кiнобiзнесом так само, як iншi займалися бавовною чи сталлю, тому я сприймала галузь його дiяльностi досить-таки стримано. Так само я сприймала й Голлiвуд: з сумирною покiрнiстю примари, приписаноi до певного будинку з привидами. Знаю-знаю, що, на вашу думку, я мала б вiдчувати, та запевняю вас: я вперто залишалася не нажаханою.

Втiм, легше сказати, нiж бути почутою. От коли я навчалася в Бенiнгтонi,[4 - Бенiнгтонський коледж (англ. Bennington College) – елiтний приватний коледж вiльних мистецтв, розташований у передмiстi мiста Бенiнгтон (штат Вермонт, США), заснований у 1932 роцi як жiночий коледж.] деякi з викладачiв англiйськоi мови та лiтератури, якi всiм своiм виглядом вдавали байдужiсть до Голлiвуду з його продукцiею, насправдi стиха його ненавидiли. Ненавидiли всiм нутром як загрозу самому своему iснуванню. Та що казати про коледж, коли ще в монастирськiй школi благосна вчителька-черниця попрохала мене дiстати для неi справжнiй кiносценарiй з тим, щоби «навчити клас письму кiнострiчок», так само як вона навчала писати твори та оповiдання. Я роздобула для неi сценарiй якоiсь стрiчки; вона, здаеться, сушила над ним голову не одну нiч, та в класi про нього анi словом не обмовилася, повернувши менi його з виразом подиву й образи одночасно, i без жодного коментарю. Саме це, я майже певна, чекае й на цю iсторiю.

Голлiвуд можна сприймати як данiсть, як сприймаю його я, або вiдкидати з презирством, до якого ми схильнi стосовно того, чого не розумiемо. Хоч