Лютецiя

Юрiй Павлович Винничук

Роман «Лютецiя» – черговий постмодерний витвiр Юрiя Винничука з елементами мiстики, детективу, еротики, гумору i смутку. Автор зупиняеться, як колись Данте, «на пiвдорозi», щоб озирнутися назад i довiдатися, хто вiн насправдi, прагнучи звести порахунки зi своiм молодечим бунтом проти навколишньоi советськоi дiйсностi, розкопати щось бiльше про свою родину. І все це на тлi нестримних любовних пригод не тiльки автора, але й львiвського Дон Жуана 1840-х рокiв Івана Вагилевича.

Таемничу Лютецiю, дiвчину зi снiв, розшукують героi роману. На перепонi цих пошукiв стоiть не менш таемнича органiзацiя, члени якоi носять iмена карт. А десь поза цим свiтом тривае Велика Битва, звiстки про яку приносять цiною свого життя мужнi Листарi, до яких належить i Лютецiя.

Юрiй Павлович Винничук

Лютецiя

Вступ

Лютий 1988. Львiв. Винники

З вiкна мого будинку виднiе вдалинi широке розлоге пасовисько, на протилежному краю якого – темно-зелений плащ густелезного лiсу. Пасовисько вкрите снiгом i нагадуе чистий аркуш паперу, на якому аж кортить щось написати. Інколи ворони та галки i справдi вправляються в китайськiй калiграфii, але вiтер, знявши густу бiлу завiю, швидко вiдновлюе чистоту й незайманiсть снiговоi ковдри. Чорнi кiстлявi граби, якими переважно зарiс лiс, часто приковують мою увагу, я мiг досить довго вдивлятися в iхню чорноту, у iхнi покрученi стовбури, схожi на скелети з пiднятими сухотними руками, мовби сподiваючись побачити когось, хто небавом вийде з-за дерев i рушить навпростець через поле до мене. Там, за лiсом, пролягае дорога, сновигають авта й автобуси, i з одного такого автобуса, цiлком можливо, мiг би хтось вийти, хтось для мене цiкавий, кого я потребую в цей час, у час розпачу й самоти. І уява моя вимальовуе того таемничого когось, а точнiше, ту якусь, – ту, що ось зараз виходить з автобуса й запитуе, як пройти до мене. На неi очiкуе пiвгодинна хода проти вiтру, отож вона закутае обличчя шаликом i вперто долатиме снiги, можливо, не раз послизнеться i впаде, але тут, зоддалеки, ii манитимуть освiтленi вiкна мого дому. Я дивлюся на лiс, iнколи здаеться, що там i справдi вiдбуваеться рух, щось мiж дерев миготить, але менi жодного разу не вдаеться роздивитися, що це таке, бо тривае воно секунди, а все ж я продовжую вдивлятися, аж поки в очах не рябiе, а бiла бiлина снiгу починае поволi пiднiматися, мовби хтось, хто спав пiд цiею ковдрою, раптом прокинувся й зiбрався встати, але не вставав, а лише перевертався на другий бiк i знову засинав.

Мене пронизувала самотнiсть, гнiтила i чавила всi вiдчуття, але я був сам на сам зi своiми книжками, вони спiвчутливо дивилися на мене й намагалися звабити, щоб я узяв котрусь iз них до рук i забувся, не думав про те, що мене гнiтить, i я брав котрусь, розгортав посерединi, прочитував кiлька речень, i гаряча хвиля неприемного болю затоплювала мене. Я вiдкладав книжку й сидiв, тупо вдивляючись у вiкно. Я не вмикав телевiзора, не отримував газет, я не знав, що вiдбуваеться довкола, i не бажав нiчого знати. Менi нiхто не телефонував, зрештою, я мало кому повiдомив свiй номер. Менi було сумно… Може, не так сумно, як тужливо, але за чим я тужив, було б важко сформулювати. Самотнiсть була бiля мене завжди, я звик до неi настiльки, що вона перетворилася на невiд’емну частину мого «Я», вона обдаровувала мене солодкими видiннями, я завдячував iй усiм, чого досяг. Не покидай мене, моя самотносте, не покидай, мое останне слово буде словом подяки тобi.

Інколи я ловив себе на дивному почуттi жалю i спiвчуття до самого себе, менi здавалося, що я знову маленький хлопчик, якого веде за ручку уявна бабуся, бо живоi давно вже нема. Я заплющую очi й вiдчуваю свою долоню в ii – теплiй i зашкарублiй. Мене пронизувала ненависть, я ненавидiв краiну, в якiй жив, але, не маючи змоги вирватися з ii клiтки, опинився у внутрiшнiй емiграцii. Бiльшiсть друзiв – лiтераторiв i художникiв, – якi творили тодiшню богему i з якими я любив спiлкуватися, роз’iхалися або померли, я опинився на безлюддi. Тепер я спiлкувався з людьми, з якими ранiше почував би себе нудно, а тут навпаки – я тяг