Темна синя вода. Джерело

Радiй Володимирович Радутний

Радiй Радутний, украiнський письменник, досi вiдомий за фантастикою та бойовиками, пiсля деякоi творчоi паузи виступив з монументальним твором у жанрi на межi iсторii та фантастики. В циклi «Темна синя вода» очiкуеться не менше трьох книг, а якщо минуле автора не поглине, то, можливо, i бiльше.

Це перший роман iз серii подорожей в минуле Украiни, присвячений пригодам головного героя, нашого спiввiтчизника, в Киевi початку XX i кiнця XVIII столiття.

Уявiть собi, що ви опинилися в ситуацii, з якоi немае виходу. Якщо вам загрожуе смерть, i ii неможливо уникнути. Що на вас чигае не найманий вбивця, вiд якого можна втекти або захиститись, а дещо грiзне та невiдворотне – сама доля. Уявiть собi, що хтось таки запропонував спосiб урятуватися, але вiн мало чим вiдрiзняеться вiд самоi смертi.

Уявiть собi, що ви йдете до мети, прориваетеся з погонями та боями, мандруючи в часi та просторi, бачите свiт таким, яким вiн був задовго до вашого народження, спiлкуетесь з людьми, що померли десятки i сотнi рокiв тому.

Так, це перший украiнський роман про втечу у минуле, причому не з метою подивитись – а з метою дещо змiнити. Так, на читача очiкуе цiла серiя неймовiрних пригод. Так, не обiйдеться без романтики, iнтриг, зради i розчарування.

Але якби вам запропонували таку подорож, то невже б ви вiдмовилися?

Радiй Радутний

Темна синя вода

Джерело

© Радiй Радутний, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016

Роздiл 1

Трохи поганих новин

Згодом я кiлька разiв намагався згадати – чи починався той день якось iнакше? Чи були якiсь ознаки, якiсь прикмети, знамення, кiнець кiнцем? Головою розумiв, що не було, що не повинно було iх статися, що навпаки – якщо вже вибрати день для такоi подii, то краще взяти непримiтний. Буденний. Сiрий.

Але серцем так i не змiг iз цим примиритися.

Не мiг, не мiг, не мiг такий день залишатись буденним.

Кожна людина – маленький Всесвiт. Знаю, ця фраза зуживана та набридла, можна навiть сказати – заяложена, аж блищить. Але це так.

А загибель Всесвiту – подiя досить масштабна, погодьтесь.

Можна сказати iнакше, з гумором. Дев’яносто дев’ять вiдсоткiв людей вважають людство сiрою масою, а себе, хорошого – вельми оригiнальним та самобутнiм.

І це теж, мабуть, так.

Маю пiдозру, що купа людей з IQ трохи бiльшим за середньопролетарський при цьому розумiе, що вони – такi собi маленькi цвяшки або клiтинки великого людства, й вiд раптовоi втрати одного цвяшка будiвля не розвалиться, ба навiть пiдошва не вiдпаде.

Але кожен цвяшок мае голiвку, й у нiй крутиться думка – «Я важливий! Я хороший! Я розумний! Без мене – нiяк!».

Бувае, що ця думка обриваеться посерединi слова. Зазвичай – несподiвано, бо всi чомусь вважають себе безсмертними. Хто загине, я? Нi в якому разi. Вже хто-хто, а я точно проскочу – чи то помiж кулями, чи помiж законами, хворобами… та хоча б i машинами. Навiть у годину пiк на шестирядцi в районi виiзду з мiста.

Й тi, хто iдуть поруч накритого тiла, байдуже думають – «от дурний! Чи незграбний. А я би проско…»

Трапляеться, звiсно, й таке, що кiнець очiкуваний. Скажiмо, за рiк. Або пiвроку. Або пару мiсяцiв. Ну, пару тижнiв однозначно. Але ж не сьогод…

Ранiше траплялося, що попереджали про день, час та навiть хвилину, але зараз смертну кару вже скасовано.

Нi, той день аж нiяк не попереджав.

Почався вiн з лiнивого сонечка у вiкнi. Перед цим кiлька днiв було хмарно й дощило, подекуди навiть гримало й миготiло блискавкою, тож сонечко було вельми доречне. Я дивився прогноз – наприкiнцi тижня планувалося до тридцяти; i знав, що вже за кiлька днiв я дивитимусь на сонечко не так радiсно, й ховатимуся вiд спеки у тiнь або в примiщення з кондицiонером; але поки що – поглядав на сонечко й посмiхався.

Якась пташка розцвiрiнькалася надворi, а кiшка Томка заходилася ганяти пiдлогою iграшкову мишку з калаталом всерединi. На ii думку, шоста ранку – найкращий час для такоi забави, а поспати можна буде й пiзнiше. Треба було би тпруськнути на неi, або навiть пожбурити капцем, та це означало прокинутись остат