Учень мольфара

Богдан Рута

Украiнське лiричне фентезi #1

Киянка Олена вже давно бачить один i той самий сон – вона тоне у рiчцi. Бажаючи вiдволiктися, дiвчина збираеться у вiдпустку, але натомiсть головний редактор журналу, в якому працюе героiня, посилае ii у вiдрядження до карпатського мiстечка, щоб зiбрати матерiал та написати статтю про зниклих студентiв. Олена iде разом iз подругою-журналiсткою, своiм хлопцем та хлопцем подруги. Вони планують розпитати про зниклих та вiдпочити у Карпатах. Але все виявляеться значно складнiше, адже прадавнiй лiс мае багато таемниць…

Рута Богдан

Учень мольфара

Вода нестримним потоком лилася на неi, змушуючи несамовито волати про порятунок. Луна дзвiнко вдарялася об гори, та вони мовчали у вiдповiдь. Жовте сонце байдуже свiтило комусь, хто був не тут, у стрiмкому потоцi, борсаючись i хапаючись за життя, а десь там, далеко, де колись була i вона. Гори мовчали, а рiка кричала, сердячись та несучи ii слабке тiло кудись у невiдоме. Вона напружила м’язи у марному сподiваннi вхопитися за камiння, що стирчало з води, але воно вислизнуло з рук. Вона останнього разу змахнула руками у повiтрi i поринула у безодню…

Олена схопилася на лiжку, важко дихаючи. Оглядiлась – вона у своiй кiмнатi, за вiкном вже розвиднялося. Вкотре за останнi кiлька мiсяцiв вона прокидаеться вiд жахливого нiчного марення – мабуть, вдесяте чи вдвадцяте, вона вже збилася з рахунку. Та й рахувати давно перестала – в неi вже не залишалося нiяких сил. Нi на що. Жахливi ночi виснажували ii. Вона вiдкинула ковдру i поповзла на кухню. Заварила заспокiйливого трав’яного чаю, сiла на стiлець, висьорбала склянку i почала варити каву. І отак щоранку: чай-кава. Прямо як у пiснi Вакарчука, тiльки там кожен пив свое. А вона усе одразу, щоб мати подвiйний ефект: заспокоiлась – збадьорилась. Та останнi тижнi це вже не працювало.

Олена старанно нафарбувала обличчя та попленталась на роботу – до офiсу. В редакцii було, як завжди, весело – всi на телефонах, i все треба зробити негайно, бо ще на вчора. Якщо ранiше вона у цiй буремнiй боротьбi за винятковий контент та ексклюзивнi матерiали ще якось вiдволiкалась, то зараз i це не допомагало. Треба iз цим щось робити… Олена пройшла повз колег, що вiталися хто кивком голови з мобiльником бiля рота, хто махаючи рукою, на секунду пiднявши очi вiд ноутбука. Вона на хвилину призупинилася бiля кабiнету головного редактора, потiм увiйшла.

– Вiльний? – запитала вона у секретарки.

Та сповiстила головного, що прийшла Олена, i пропустила ii до кабiнету. Петро Іванович пiдняв на дiвчину заклопотанi очi.

– Ну що там у тебе? – нетерпляче запитав вiн i знову занурився у рукопис.

Олена хвилину повагалася, тодi впевнено промовила:

– Погано себе почуваю. Можна менi тижневу вiдпустку? Дуже треба.

Петро Іванович здивовано глипнув сiрими очима.

– Ти що, Лена, здурiла? Ти свою статтю доробила?

– Майже.

– Ну от коли здаси, тодi i приходь. Обговоримо вiдпустку.

Олена кiлька секунд стояла мовчки, роздивляючись великi окуляри на довгому носi.

– Добре, – нарештi промовила вона i вийшла.

– Ти що, статтю ходила здавати? Доробила? – запитала ii Ольга. Вони були подругами вже давно, ще з того часу, коли практично одночасно прийшли працювати до редакцii, кiлька рокiв тому. Обидвi новенькi, вони одразу зiйшлися, та й уподобання багато в чому мали схожi.

– Не доробила. По iншому питанню ходила.

– Це ж по якому? – пiдняла брови Ольга.

– Пiшли на вулицю, поговоримо.

Ольга дiстала з сумочки цигарки й запальничку. Вони вийшли з будiвлi, стали бiля входу. Ольга затяглася димом.

– Ну то що? – запитала вона, дивлячись у Оленинi блакитнi очi.

– Я щось втомилася. Хочу вiдпустку взяти, поiхати кудись.

– Сама?

– Та нi, звичайно. Сподiваюся, що Влад поiде. А ви з Антоном не хочете?

Ольга оживилася.

– Звичайно, хочемо, що за питання? А куди?

Олена замислилась. Вона ще не думала про це. Мабуть, кудись на море. Кудись, де немае гiр. І рiчок. Щоб забути той жахливий сон хоч ненадовго.

– Давай до Турцii, може? Чи до Єгипту.

– А давай! С