Бiла рiка

Сергiй Дячук

«Бiла рiка» – iсторiя трьох поколiнь буковинськоi гуцульськоi родини. Автор належить вже до четвертого. Родиннi iсторii про цiсарську та румунську армii, про воякiв УПА та "яструбкiв", про "совети", про те, що свое кохання можна вiднайти навiть у сибiрському таборi. Дiя вiдбуваеться не тiльки в рiдних Карпатах, але на теренах всього СРСР i навiть за його кордонами ? в НДР та Афганiстанi.

Сергiй Дячук

Бiла рiка

ЧАСТИНА ПЕРША

СМЕРЕКОВІ ГОРИ

БУКОВИНКА. ПОЙДАШ

Мiняють гори колiр.

Бiлих хмар

Колишеться над ними

Покривало.

Смереки на вершинах

Гiр також чарують

Нашi грiшнi душi.

    Японський вiрш

Святий пророк Ілля – улюблений святий гуцулiв. Бог дав сонячну днину, а перед тим падали сильнi дощi.

Сьогоднi в Конятинi храм. Сьогоднi Ілiя – найбiльше свято гуцулiв. За давнiм, як смерековi гори, переданням, Господь забрав пророка на небо у вогнянiй колiсницi – це завше вражало уяву горян. Саме святий пророк був покровителем стихiй, зокрема й дощу; i справдi, перед святом гори заливало. Гуцули, заручники природних стихiй, потребували заступництва всемогутнього Бога, вимолювали у святого пророка Ілii погоди, i на ранок Бог дав сонячну днину.

На ганок хати, що стояла просто серед лiсу на Пiдбуковинцi, «у потоцi», вийшов вродливий молодик – Федор, син Василини i покiйного Єремii Пойдаша. Вiн владним поглядом обмiряв довколишнi горби. До неба тягнулися смереки, панував ранковий спокiй. Лише з лiсу долинали звуки стрiмкого потоку, порушували тишу. Вiд потоку тягнуло холодом.

Цей будинок та його газди зажили колись поганоi слави, але нiхто з Пойдашiв не пам’ятав своiх далеких предкiв. Навiть переказiв не збереглося про те, чи й справдi вони заподiяли комусь лихо, але вже не одне поколiння цiеi родини було змушене жити у полонi цiеi хати, а точнiше – цього мiсця. На старих пiдмурiвках уже рокiв десять як стояла нова хата. Правда, без гражди. Й лише напiвзруйнована мурована стiна бiля садиби нагадувала про далекi часи; лише камiння, заросле мохом, добре берегло своi таемницi. О, ця хата просто серед лiсу, у потоках, наводила жах на село у долинi i на всю Буковинку, що розкинулась на вкритих афенами схилах. Здавна там жили тiльки Пойдашi, й вони мали прикру вдачу. Гуцули перешiптувалися мiж собою: «Йуй, та то такi лихi люди, злi опришки, злодii, фантозоветi[1 - Фантозоветi – агресивнi, часто – без причини.]». Й залишки древнього кам’яного муру на горбi, серед лiсу, нiби свiдчили, що предки цих людей були войовничi та мали вiд кого боронитися.

Коли припiкало сонце, на камiння вилазило грiтися рiзне гаддя. Довкола – лише чорнi смерековi лiси, де не розвиднювалося навiть найсвiтлiшого, сонячного дня. Й вiчний, навiть улiтку, холод вiд потоку. Чудернацькi птахи любили сiдати у високi некошенi трави бiля цiеi хати, яку оминали люди (навiть «банда» i «совiти»). Була вона, мов зачарована, «заговорена». Казали люди, що гостi часом не могли ii знайти, годинами кружляли лiсами i потоками, iх наче водило округою. Вночi ж пiд дiм заходив дикий лiсовий звiр, i котилося камiння зi скелi пiд самi стiни.

Для багатьох Федор був втiленням тих далеких злих предкiв, що побудували собi схованку тут, на горi, у малодоступному мiсцi – цю хату серед лiсу. Вiн був середнього зросту, вузлуватий, з правильними рисами обличчя, з чорним, як смола, волоссям, пiдстриженим по-модному, пiд полубокс (на вiдмiну вiд однолiткiв, якi часто ще, по-старовiцкi, носили довге волосся з продiлом посерединi). Федор був неговiркий. У долинi, в Стебнях, його боялися. Навiть уся фамiлiя остерiгалася свого родича. Здавалося, що лише його стара мати, Васюта, любила Федора дужче за усiх дiтей. Вiн чимось був схожий на неi, але у моменти гнiву навiть матiр побоювалась свого сина, який завше брав свое. Інодi, пiд час сварок, вона дорiкала:

– Сенку, i в кого ти лише вдавсе такий!?

– У дедю, – незмiнно вiдповiдав Федор.

На що стара глибоко зiтхала i сумовито проголошувала:

– Та де! В дедi не такий характер був, – i вона перебирала в пам’ятi всiх далеких i близьких родичiв, щоб згадати когось, хто був би хоч трошки подiбний на ii Федор