Щасливий

Анатолiй Власюк

Повiсть «Щасливий» – про двадцятилiтнього юнака, якому на вiйнi вiдрiзали ногу. У лiкарнi – такi ж скалiченi бойовi побратими. Лiкар i медсестра вчать ходити хлопця на милицях, та нарештi його виписують додому. Життя здаеться закiнченим, але приходить сусiд Андрiй, який також без ноги…

Анатолiй Власюк

Щасливий

Свiтланi Костик

1

Я лежав на лiжку. Простирадло хрустiло вiд кожного мого руху. Болiла права нога. Я дивився в стелю, нiби намагався запам’ятати кожну трiщинку. Це була гра з самим собою. Таким чином я хотiв забути про бiль.

І раптом я все згадав. Учора менi вiдрiзали праву ногу. Лiкар розвiв руками i сказав: «Хлопче, краще вiдрiзати ногу, нiж ти маеш померти». Вiн не розумiв, що для двадцятилiтнього юнака краще померти, нiж бути без ноги.

Але чому нога болить, якщо ii нема? Я чув про вираз «фантомний бiль», але аж тепер зрозумiв, що це таке.

Менi хотiлося горiлки. Я, мабуть, видудлив би з горла цiлу пляшку. Але в той же час я розумiв, що нiхто менi випити не дасть.

Ось так маю тихесенько божеволiти сам-на-сам?

2

Прийшла медсестричка, гарненьке бiляве дiвчатко, трошки старше за мене. Я глянув на ii голi колiна, i вона зашарiлася.

Дiвчатко витягнуло з-пiд лiжка посудину, в яку я налюрив мало не двi лiтри сечi, що гостро пахла. Менi стало незручно i, мабуть, тепер почервонiв я.

– Щось тобi принести? – сумно запитала вона.

Я хотiв з’язвити, щоби менi повернули вiдрiзану ногу, але стримався. Медсестричка ж не винна, що зi мною таке трапилося. Взагалi нiхто не винен – нi продажнi генерали, якi кинули нас, мов гарматне м’ясо, у бiйню, нi тi, хто поцiлив менi в ногу, нi Порошенко, якого менi було нудно слухати, нi Путiн, якого я готовий був задушити власними руками, нi сам Господь Бог. У всьому був винен тiльки я i моя дурна голова, що полiзла в це пекло.

3

Коли я думав про хлопцiв, якi назавжди залишилися лежати у тiй клятiй лугандонськiй землi, бiль вщухав. Але той фантомний бiль вiдрiзаноi ноги не йшов у жодне порiвняння з душевним болем. Я знав, що вже нiколи не побачу своiх хлопцiв нi на цьому, нi на тому свiтi. Вони вже точно в раю, бо святiших за них нiкого не було. А менi – прямий шлях до пекла, бо я залишився живий.

Я й незчувся, як на очi виступили сльози. Менi стало соромно. Я жалiв себе, свою вiдрiзану ногу, без якоi не уявляв собi подальшого життя.

Про хлопцiв я вже не думав, i нога, якоi не було, знову нагадала про себе.

Не вистачало ще, щоб медсестричка побачила моi сльози. Я рiшуче стер iх з обличчя. Зробив це вчасно, бо вона якраз повернулась. Мала суворо глянула на мене, нiби чекала, що я ii про щось попрошу. А менi потрiбна була лише моя вiдрiзана нога.