Монгольськими шляхами (вибране)

Володимир Кривенко

Не можна двiчi увiйти в одну i ту саму рiчку. Нiхто вже не зможе побачити i вiдчути те, що побачив i вiдчув автор. Володимир Кривенко хоче подiлитися не лише фактами, а й вiдчуттями.Пропонуемо вашiй увазi кiлька нарисiв про дворiчне вiдрядження письменника до Монголii (1983—1985 рр.). Звiсно рiка часу змiнюе не лише береги, але й навколишнiй ландшафт. Нинi там, як i у нас, все змiнилось невпiзнанно.Сподiваемося, вам буде цiкаво порiвняти те, що е нинi, з тим, що було колись, з тим, що колись бачив i вiдчував Володимир Кривенко..

Володимир Кривенко

Монгольськими шляхами

Про автора

Народився я в 1944 роцi на вже звiльненiй вiд тимчасово окупованоi фашистами територii, яка втiм через 42 роки буде знову окупована – на цей раз «мирним атомом» i вже назавжди…

Мое навчання в першому класi вiдбувалося в Ірпiнськiй школi – простiй сiльськiй хатi, де в одному примiщеннi одна вчителька, Людмила Артурiвна Мельгайл, викладала одразу учням трьох класiв.

– Перший ряд парт – мiй перший клас, середнiй ряд – другий клас, третiй ряд – третiй клас. Ми писали палички, клацаючи сталевими перами № 11 в фарфоровi чорнильницi, безжально вкриваючи кляксами своi зошити. Середнiй ряд вже досить жваво i писав i читав, а третiй, о-о-о, третiй! – То, вже, взагалi були академiки! Вони i тримались вiд нас окремо.

Опалення у школi було пiчне. За тепло, за наявнiсть чорнила в чорнильницях-невиливайках i за порядок на перервах вiдповiдав дiд Степан. Кожен ранок для нас починався з вимiрювання спецiальною паличкою, рiвня чорнила в кожнiй чорнильницi i невдоволеного бурчання дiда Степана:

– І куди ви те чорнило дiваете? П’ете його, чи що?

Подейкували, що те чорнило, якийсь час, вiн робив власноруч, добуваючи його з, назбираних восени кульок, що виростали на дубовому листi. А розливав чорнило по чорнильницях з фаянсового нiмецького кухлика-поiльника з довгим носиком, яким дуже дорожив.

«Вдобства» знаходились в двокамернiй дощатiй будiвлi в дальньому кутку шкiльного двору. Дорогу вiд школи до «вдобств», крiзь снiговi замети, доводилось прокладати теж дiдовi Степану…

Втiм, цi, найяскравiшi моi спогади про школу, стосуються лише мого першого року навчання. Краiна швидко долала военне лихолiття, i для навчання в другому класi, нас вже перевели в нову, велику, двоповерхову будiвлю, де я i навчався до переiзду батькiв до Киева в 1955 роцi.

Скiльки себе пам’ятаю, завжди не вистачало менi часу на те, до чого линула душа. Лише надiя грiла:

– От закiнчу школу, тодi… …А тодi був iнститут…

– От закiнчу iнститут… От одержу диплом, а тодi… А тодi була робота. Жива, цiкава, захоплююча, бо став я iнженером-налагоджувальником засобiв автоматизацii.

…16 рокiв безперервних вiдряджень i по Союзу i за межi… Об’iздив я пiв Союзу, побував i в Польщi, i в Єгиптi, i в Монголii.

Все, здавалося б, чудово! І вiтер мандрiв, i неабияке вiдчуття власноi, особистоi корисностi i для людей, i для краiни…

А колектив! Нiде я не бачив бiльш дружнього, бiльш згуртованого колективу, нiж в наладцi. То, багато рокiв, була моя друга сiм’я.

Але, але… Як виявилось, сидiти на двох стiльцях одночасно – неможливо. І дiти пiдростали без батька, i дружина, практично, мати-одиначка… Довелось переходити на «осiдлу» роботу. На нiй я i перетнув «омрiяний рубiж» – пенсiю.

Для когось, можливо, це перiод вiльного часу i довгоочiкуваноi свободи, а для мене знову ремонтно-вiдновлювальнi роботи, тепер, переважно, вже власного органiзму…

Втiм, те, що було, нiкуди не зникло. Воно назавжди зi мною. Прийшов час збирати розкидане камiння – пiдсумовувати минуле у виглядi мемуарiв.

Вперше до Монголii

Для остановки нет причин —

Иду, скользя…

И в мире нет таких вершин,

Что взять нельзя!

Среди нехоженых путей

Один – пусть мой,

Среди невзятых рубежей

Один – за мной!

    В. Высоцкий

Майже пiвтора десятка рокiв прослужив я пiд звитяжними прапорами мого рiдного «Оргхарчопрому», перехрестивши шляхами своiх вiдряджень значний шмат територii Радянського Союзу. І, хоч вже звично стало жити «кiлометрами, а не квадратними метрами», наближався