Кiоск

Андрiй Легейда

Маленьке курортне мiстечко. Життя начебто зупинилося в своему перебiгу i нiяких особливих проривiв очiкувати не доводиться. Але i в цьому тихому болотi завжди розгортаються своi драми i комедii. Ця п'еса про людей, любов, фiлософiю та маленькi чудеса …

Андрiй Легейда

Кiоск

Наш час. Рання осiнь.

Основнi дiйовi особи:

Михайло Борисович,кiоскерТетяна, молода дiвчина

Антон, ii чоловiк

Леон Якович, вiдпочиваючий з ОдесиПетрiвна,мiсцевий фотограф

Арчiбальд Клавдiевич, невiдомий чоловiк з охороною

Олена Степанiвна, вiдпочиваюча з Полтави

Антонiна

ОтецьМикола,настоятель Храму

Роза, циганкаМарина, продавчиня сувенiрiв

Тiтка Бандура, поштарка

АКТ 1

Михайло Борисович (заходить до кiоску, бурчить та готуеться до вiдкриття): Вже десять рокiв ходжу до цього мiсця, а жодного разу не куштував цiеi лiкувальноi субстанцii з бювету. Невже хтось iз багатьох людей, що iдуть сюди, справдi вважають, що три стакана цiеi рiдини вдень значно полiпшують iх здоров’я та подовжують життя. Я кожного дня ii з пiд крана лiтрами вживаю, мало того, борщ та картоплю на нiй варю. Той що. Якби вони побачили мою медичну картку, половина з них дуже сильно б здивувалась. А iнша половина, звичайно, знайшла б десятки застережень та важливих вiдмiнностей у своему органiзмi, що допомагають виключно йому вiдчути значний прогрес пiд час вливання туди цiеi дурнопахнущоi хiмiчноi сумiшi. Мабуть правду казав покiйний головний лiкар нашоi амбулаторii: «Нiщо не вилiковуе хворобу так швидко й гарантовано, як наша вiра у професiональних лiкарiв та чудодiйнi пiгулки».

Михайло Борисович: Вiтаю вас, шановна Антонiна Петрiвно, з новим днем та початком нелегкоi справи полювання за грошима.

(Кiоскер пiдмiтае пiдлогу навколо кiоску, вивiшую цiлу купу яскравих журналiв, заходить до кiоску та перевертае табличку з написом «вiдчинено». Бiля кiоску з’являеться фотограф з кiлькома рiзними засобами для урiзноманiтнення фотографiчних образiв – шляпи, окуляри, папуга, стiйка з малюнком та розрiзом «для обличчя»).

Антонiна Петрiвна: Й Вам бажаю здоров'я, пане Михайле. Щось останнi днi полювання не дуже якось. Або звiр ляканий став, або розвиток технологiй все сильнiше давить реальних художникiв. Тепер у кожного в мобiльному е фотоапарат й вiн вважае себе спадкоемцем таланту Леонардо. Потiм, правда, коли розгляне своi творiння вдома, дуже дивуеться… Чи насправдi я така товста, як на цьому знимку?? А в тебе тут вже три пiдборiддя, хоча на попередньому вiдпочинку, рiк тому, iх було усього два….

Це вже не кажучи про кривi обличчя, заплющенi очi й пробiгаючого повз фотомодель гавкаючого бездомного собаки… Й мало хто з них наступного разу пiдiйде до мене, та й скаже… Антонiна, я буду дуже вдячний, якщо ви зробите неповторний художнiй образ для мене та моеi дружини… Цицьки Вам! Вони знов будуть клацать цим телефоном, вважаючи, що попереднього разу була просто досадна помилка, а не повна вiдсутнiсть будь-якого смаку та первинних навичкiв фотографування.

Михайло Борисович: Як це все знайоме. Я живу в цьому мiстi з самого народження, й покидав його тiльки три рази – коли йшов в армiю, коли мене молодого та нетверезого помилково вiдвезли не до моеi хати та коли я iздив у вiдрядження до Ленiнграду…. Вже тодi я почав пiдозрювати, що людство набагато сильнiше оцiнюе своi власнi можливостi, нiж це встановлене природою та Твiрцем. Сидиш ти, примiром, за столом з друзями. Третiй тост, п’ятий, шостий… Вiдчуваеш, що сили ще е, але не так вже iх i багато… І ось за дев’ятою чаркою у тебе в головi починаеться реальна дiлема – пити чи вже досить. Ти починаеш швиденько мiркувати… Третього дня я випив дванадцять чарок й змiг самотужки добратися додому. А зараз тiльки дев’ята. Але… Знов те але… У Миколи чарки були меньшi за цi та вiн, починаючи з четвертоi, вже почав економити та недоливав кожному по третинi… Тому його дванадцять, як тут дев’ять. Тож пiсля цiеi чарки я ще зможу самотужки дiстатится хати. П» ю!…

І шо Ви думаете. Я теж вважав себе логiком та мудрою людиною. До цього моменту. Адже прокинувшись наступного дня у невiдомiй оселi в iншому мiстi зрозумiв, що моi