Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

Юрiй Пересiчанський

Славко Пузик, радянський школяр, стае вiдмiнником у навчаннi i комсомольським активiстом, щоб зробити чиновницьку кар'еру в держапаратi Краiни Рад, аби стати начальником, дiстатися до всенародного майна i напихати цим майном своi власнi кишенi. Але СРСР раптом розпадаеться: де ж тепер це всенародне майно i як до нього дiстатися, аби набити ним своi власнi загашники, як це робили начальники в СРСР – Славко Пузик зi своiм новим другом Стьопиком поринае в розв'язання цiеi нагальноi проблеми.

Вибрики Золотого Теляти

Сатиричний роман

Юрiй Пересiчанський

© Юрiй Пересiчанський, 2018

ISBN 978-5-4490-7523-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

*

Славко Пузик, радянський школяр, стае вiдмiнником у навчаннi i комсомольським активiстом, щоб пiсля закiнчення школи зробити чиновницьку кар'еру в держапаратi Краiни Рад, аби стати радянським начальником, дiстатися до всенародного майна i черпати це майно повними пригоршнями в своi власнi кишенi. Але СРСР раптом розпадаеться: де ж тепер це всенародне майно i як до нього дiстатися, аби набити цим майном своi власнi загашники, як це робили великi начальники в СРСР – Славко Пузик зi своiм новим другом Стьопиком самовiддано поринае в розв'язання цiеi нагальноi проблеми.

*

– Так-то воно так, та от тiльки трi-i-iшечки не так…

(Шельменко-денщик)

– А от i не трiшечки. Все зовсiм, зовсiм не так. От

бувае, дивишся – наче людина як людина, а

придивишся – глип! – а воно депутат! Отакi от, куме,

дивертисменти й пертурбацii. Нi-i-i, все зовсiм, зовсiм

не так.

(Дядько Сидiр, кум Петра)

*

– Щодо кривоi пики прохання звертатися до

постачальника кривих пик – а я тут зовсiм, зовсiм нi до чого.

(Люстерко Невинне)

Частина перша

1

Не раз чув вiд iнших саркастичнi зауваження, та й сам, зiзнатися, частенько зверхньо вiдпускав насмiшкуватi поблажливi коментарi щодо настирливоi звички деяких письменникiв розпочинати своi твори з докладноi бiографii головного героя, його батькiв, дiдiв, родичiв, знайомих… Вiдкриваеш отак книжку, частина перша «Дитинство» – i почалося: от, мовляв, народився Петро Петрович Цибулька тодi-то й там-то, потiм пiшов до школи, одружився, мав батька, матiр, дiда й бабу, i пiшло й поiхало, i так далi, i так далi… Але ж, як можна оминути бiографiю головного героя i його предкiв, якщо iхне родове прiзвище Пузики, можливо й не таке вже занадто епатажне, все ж справляе певне комiчне враження, викликаючи якийсь гумористичний настрiй, котрий пiдштовхуе до зацiкавленостi витоками саме такого прiзвища; а якщо покопирсатися в iменах предкiв нашого головного героя, то можна вiднайти, наприклад, таке iменнячко, як Насерпуд (?!). Так, так, саме Насерпуд. Хтось може не повiрити, сказати, що я вигадую, що такого iменi взагалi бути не може. Запевняю вас, може. І взагалi, дiйснiсть може перевершити найнеймовiрнiшi фантазii найбiльшого вигадника. І хай вас схожiсть цього iменi з iменем якогось старозавiтного Навуходоносора не вводить в оману даремною надiею, що я просто помилився, якось переплутавши iмена. Нi, це був саме Насерпуд. А ось вам i ще один доказ неймовiрноi вигадливостi дивовижноi дiйсностi – Насерпудового батька взагалi звали Запердоном. Так, так – Запердон. І в цьому випадку схожiсть iз, наприклад, старорежимним iм’ям Сарпедон – теж просто спiвзвуччя. Отже, Насерпуд Запердонович! Насерпуд Запердонович Пузик – як вам?

А вже Запердонового батька, тобто Насерпудового дiда звали… Ой, нi. Нi, нi, нi. Не можу. Якби, наприклад, iм’я Запердонового батька було вимовлене в якiйсь теле- або ж радiопередачi, то воно б звучало так: «Пi-i-i-i-i…», i зовсiм не тому, що цього Пузика нарекли на честь знаменитого математичного числа «3,14…», а тому, що iм’я цього достославного предка сучасних Пузикiв, з огляду на сучаснi ж лексично-етичнi норми, звучить як звичайнiсiнька нецензурна лайка i згiдно з правилами телерадiомовлення мае бути просто, так би мовити, «запiкане». А оскiльки, якби це iм’я зафiксу