Карпатська казка, або За десять днiв до Купала

Наталiя Довгопол

Лише один раз на рiк, перед святом Купала, вiдкриваеться дорога до забутого свiту Нав. У тому свiтi мешкають нявки та чаклунки, мiфiчнi iстоти з цапиними ногами, перелесники та богинi. Ту дорогу може показати Полудениця, назавжди залишаючи вас в потойбiчному свiтi… Хiба лише ви ризикнете розгадати таемницю купальськоi ночi. Сестри Леся та Ксеня приiхали в Карпати на вiдпочинок разом, хоча кожна з них радо б позбулася компанii iншоi. Легко ворогувати у великому мiстi, але що робити на гiрських манiвцях, де на кожному кроцi чатують магiчнi створiння i неможливо зрозумiти, хто свiй, а хто чужий?

Наталiя Довгопол

Карпатська казка, або За десять днiв до Купала

Повiсть для дiтей середнього та старшого шкiльного вiку

Висока трава сягала мало не до поясу, а коли в неi сiсти, то можна i зовсiм загубитися, ховаючись мiж бiлоснiжних ромашок i запашноi м’яти. Особливо, якщо тобi дванадцять рокiв i зростом ти ледь сягаеш плечей своiх однолiток.

Лесi легко було зробитися непомiтною на квiтучiй царинцi – огородженiй прогнилим парканом галявинi, де закарпатськi селяни вирощували траву на сiно. Про те, що гуцули ой-як не люблять, коли топчуть iхне трав’яне багатство, зимову iжу для худоби, Леся добре знала. Знала вона й те, що не повинна далеко вiдходити вiд виховательок i своiх товаришок iз дитячого санаторiю, але бажання втекти та заховатись десь далеко-далеко вiд допитливих очей i докучливих слiв виявилося сильнiшим за притаманну iй слухнянiсть. Прихопивши з собою книжку, Леся непомiтно пiшла вздовж рiчки, пiдiймаючись угору, подалi вiд дзвiнких голосiв однолiток, якi радiсно бавилися в льодянiй водi Чорноi Тиси та голосно вищали чи то вiд холоду, чи вiд задоволення.

Нарештi Леся була одна. Вона любила тишу. У тишi можна було читати, писати нотатки в тоненький щоденник або ж просто мрiяти… На повнi груди вдихнувши чисте повiтря, дiвчинка простяглася на травi, насолоджуючись чарiвливим спокоем передгiр’я.

Блакитнi незабудки лягли закладинками мiж сторiнками недочитаного до кiнця «П'ятнадцятирiчного капiтана» Жуля Верна. Сплетений вiнок iз польового рiзнотрав’я вабив метеликiв i яскравих жучкiв, короною прикрашаючи коротко пiдстрижене русе волосся, а по Лесиному обличчю стрибали гарячi променi полуденного сонця, залишаючи на шкiрi легку червневу засмагу.

– Ле-есю-у! – почулося здалеку.

Леся шморгнула в траву, але було вже запiзно. Дорогою йшла висока й струнка дiвчина, виблискуючи на сонцi яскраво-рудим волоссям, що кучерями спадало на очi. Швидким рухом дiвчина вiдкинула з обличчя неслухняне пасмо – розгнiваний блиск ii очей не обiцяв Лесi нiчого доброго.

– Ну, ти догралася! – загрозливо крикнула дiвчина, розсiкаючи барвисте море трави. – Я не наймалася за тобою бiгати. Приiдемо додому – будеш сама виправдовуватись перед мамою за всi своi втечi!

Рiзнотравий вiнок упав долi, i розкрита книга зашарудiла паперовими сторiнками.

– Та я краще довiку зостануся в цьому лiсi й житиму мiж вовкiв, нiж повернуся додому з тобою! – блиснула великими каро-зеленими очиськами Леся i, зустрiвшись з недобрим поглядом Ксенi, кинулась навтiки.

Ксеня була Лесиною старшою сестрою. Старшою, розумнiшою, красивiшою… Принаймнi, так усi казали. Їi ставили в приклад учителi, ii здобутками дорiкала Лесi мама, ii друзi безперестанку стукали в дверi й обривали дзвiнками телефон, ii шанувальники стояли вечорами пiд вiкнами й вчиняли за неi бiйки… Кажуть, генiй в сiм’i може бути тiльки один, тож Лесi дiставалася лиш тiнь вiд пишних лаврiв Ксенi, i вiдблиск каро-зелених очей – едине, що робило сестер хоч трохи схожими.

Чорна Тиса розмiрено шумiла внизу. Над дорогою, що бiгла навздогiн рiчцi, розкинулися зеленi царинки, а вище по схилу вони змiнювалися широколистими вiльхами та вiчнозеленими смереками. Не озираючись, Леся швидко попрямувала в напрямку лiсовоi гущавини, спотикаючись об порослi мохом пеньки й заплутуючись в лопухах, що низеньким парканом розкинули свое листя бiля самого лiсу.

– Зупинися негайно! – закричала iй слiдом Ксеня.

Вона