Нариси з екзистенцiальноi аналiтики педагогiчного дискурсу

Олександр Григорович Волков

У монографii розглядаються основнi риси екзистестенцiальноi прагматики педагогiчного дискурсу. Дослiджуеться модус i модальнiсть суб’екта виховання та основнi дiалектичнi суперечностi iснування. Виявлено основнi рiзновиди педагогiчного дискурсу, та його процесуальнi особливостi. Монографiя призначення для спецiалiстiв з фiлософii i педагогiки, а також тим, хто цiкавиться проблемами виховання.

ПЕРЕДМОВА

Дослiдження взаемозалежностi, причинностi та своерiдностi iснування займало уми людства з глибокоi давнини. Як правило, воно пов’язувалося з рiшенням моральних питань, про що свiдчить сократiвський антропологiчний поворот у давньогрецькiй фiлософii. Значно пiзнiше, а саме в екзистенцiалiзмовi ХХ ст. проблеми людини стали розглядатися в онтологiчному аспектi. Наприклад, з точки зору Гайдеггера, людина – це суще, яким вiдкриваеться буття, тому моральнi питання формулюються як онтологiчнi [5]. Саме тому екзистенцiалiзм можна назвати онтологiчноi антропологiею, головне завдання якоi полягае в дослiдженнi iснування людини. Однак окремi антропологiчнi питання ставилися ранiше в онтологiчному та гносеологiчному аспектах в системах дуже багатьох фiлософiв. Наприклад, Платон пiзнання людини описуе як сходження душi у свiт iдей, в якому вона бачить справжне iснування [3]. Звичайно, свiт iдей – не iманентне, а трансцендентальне буття, що належить космосу. Велич Платона в тому, що з допомогою постулювання iх зв’язку вiн показуе яким чином можна розрiзнити справжне i несправжне iснування.

У Середньовiччi свiт iдей трансформуеться в уявлення про Бога, який е втiленням абсолютноi досконалостi, яку треба досягти, тобто наблизитися до нього, вiдмовившись вiд себе i пiдкоряючись йому. У Новому часi ця вимога спрямована вже до природи. У нiмецькоi класичноi фiлософii вiдбуваеться вiдродження позицii Платона, яка дивним чином поеднуеться з рiзними точками зору на досконалiсть у Новому часi. Наприклад, Кант робить спробу з’еднати трансцендентальне та iманентне у категоричному iмперативi [1]. Рiшучий поворот у бiк iманентного робить, на основi використання iдей феноменологii, Гайдеггер. Для цього вiн видiляе онтичне як безпосередньо дане у переживаннi. Що воно собою являе, у чому його особливостi, якi причини його своерiдностi е предметом екзистенцiальноi аналiтики. Вона вирiшуе питання: як оцiнювати присутнiсть, на пiдставi яких критерiiв? Гайдеггер вiдповiдае на це питання оригiнально, пов’язуючи у нерозривне цiле сутнiсть та явище, тому страх – лякае, турбота – турбуе тощо. Але при цьому вiн не показуе, що е в основi iснування.

Знову виникае метафiзична проблема перших причин. Вона по-рiзному вирiшуеться в екзистенцiалiзмовi. Наприклад, Сартр видiляе в якостi пiдстави свободу, Бердяев – творчiсть, Марiтен – Бога [2]. Таким чином в екзистенцiалiзмовi вiдроджуеться метафiзична традицiя. Вже не пiддаеться сумнiву, що своерiднiсть iснування суб’екта, тобто його явище, залежить вiд того, що покладено в основi сутностi. Тому, коли Гайдеггер говорить, що «страх – лякае», знову ставляться, наприклад, такi питання: «який страх», «у чому його причина», «чи можна його подолати», «якщо так, то яким чином»?

Цi питання вiдносяться до фiлософii педагогiки. Щоб зрозумiти, як це вiдбуваеться, необхiдно звернутися до того, як явища виразилися у мовi. Не випадково, Гайдеггер визначае мову як «дiм буття». Тому передбачаеться використання екзистенцiальноi аналiтики, яка виявляе, яким чином мовленневий вплив позначаеться на iснування. У центрi уваги – позитивна змiна iснування вихованця. Цю проблему вирiшуе етика, з тiею суттевою рiзницею, що вона передбачае створення теорii. Тому при використаннi екзистенцiальноi аналiтики запозичуется рiзноманiття етичноi спадщини. Вона застосовуються iх у такiй мiрi, в якiй допомагають зрозумiти окремi аспекти iснування, а також залежно вiд того, якi виникають проблеми.

З допомогою екзистенцiальноi аналiтики виявляються обумовленостi виховання. Звернемо увагу, що вона широко використовуеться в психотерапii для дослiдження патологii i